Іран підвищує ставки: контроль над Ормузькою протокою як ціна миру

Іран висунув нову вимогу щодо припинення вогню – визнання суверенітету над Ормузькою протокою. У тому числі визнання спірних островів (зайнятих Іраном досить давно) територією Ісламської Республіки. І «плата за транзит» у такому випадку є логічним кроком.
На перший погляд, це виглядає як спроба підняти ставки. Насправді не зовсім.

Для розуміння варто озирнутися на історію «ядерної угоди». Яку США підписали. Потім використовували партнерство з Іраном для боротьби проти ІДІЛ. Особливо на території Іраку (так, якщо хтось не знає, КСІР та американські військові були союзниками загалом понад 3 роки. І разом, наприклад, звільняли Мосул).

Але бої закінчилися, потреба в КСІР як ударній силі відпала, і у 2018 році США виходять з угоди. Причина – порушення умов Іраном? Зовсім ні. Заява Трампа, що угода «більше не відповідає інтересам США». Звучить знайомо? Звісно, що гаряче підтримували цю акцію Ізраїль і Саудівська Аравія (у якої на той момент з Іраном був надзвичайно глибокий конфлікт).

Далі країни ЄС намагалися врятувати угоду, але без США вона не працювала. З відходом Трампа США розпочали переговори про відновлення угоди. Але Іран вважав себе обдуреним і висував додаткові умови. Сполучені Штати також не могли просто повернутися «до старого тексту», бо виникло б питання «а що це було у 2018-му».

Та й Ізраїль активно використовував своє лобі, щоб такого не сталося за жодних обставин. Варто зазначити, що паралельно сторони, залучені до конфлікту, з 2019 року активно обмінювалися ударами. Але переважно на території «третіх країн». Одним словом, угоди тоді не вийшло.

Агресія США та Ізраїлю 2026 року – лише продовження старого конфлікту. І кожна зі сторін бачить нову угоду як «перемогу» своєї чи то дипломатії, чи то військової сили. Для США важливі нові умови (наприклад, повне вивезення високозбагаченого урану з Ірану). І паралельно отримання доступу (в ідеалі контролю) до нафтової сфери та енергетики. Де нафта та електроенергія – реальні цілі, а уран – та сама «картина перемоги». Після чого можна навіть санкції зняти.

Для Ірану на початку 2026 року було б достатньо просто скасування деяких пакетів санкцій. Переважно персональних, а також тих, що стосувалися сімей керівництва КСІР (до речі, частина тих керівників уже померла) – це було б демонстрацією «моральної перемоги». А реальна мета – вплетіння в регіональну політику та розширення зв'язків зі своїми проксі (які, до речі, стали б менш агресивними – приклад проіранських формувань в Іраку тому підтвердження).

Але такий варіант аж ніяк не підходить насамперед для Ізраїлю. Та й для США теж – адже Трамп хоче ресурсів. Виходить глухий кут. І тут Іран робить пас через протоку. Дуже сильний хід. Тому що:

1. Тема протоки була поза полем попередніх переговорів.
2. Трампа не цікавить проблема підтримання порядку в Ормузькій протоці. Більше того, певна дестабілізація на ринках нафти та газу йому зараз вигідна.
3. У разі якщо Трамп отримає доступ до експорту іранської нафти – тема протоки його не цікавить удвічі менше. Точніше, те, що Іран забезпечуватиме там «безпеку» для США, буде «економією коштів».
4. Для Ірану контроль над протокою – це його «історія перемоги». Так, країну бомбили, але вона приєднала нові території. Причому території з величезним геополітичним і геоекономічним значенням.
5. В обмін на таку «історію перемоги» Іран може погодитися віддати збагачений уран (за умови безперешкодного розвитку атомної енергетики та досліджень у галузі ядерної фізики). Ось вона, «історія перемоги» для США.
6. І, нарешті, на цьому тлі сторони можуть цілком спокійно говорити про спільний збут частини видобутих в Ірані вуглеводнів. Для Трампа контроль над експортом Венесуели та можливість частково налагодити роботу терміналів в Ірані – геополітичний успіх. І красива, і смачна морквина (якщо пам'ятаєте схему з осликом, візком і вудкою).

Саме тому «ультиматум» Ірану я сприймаю як першу реальну тезу для обговорення контурів нової угоди між США та Іраном.

А що Ізраїль? А він уже отримав своє. Для Ізраїлю важливо завдати максимальної шкоди інфраструктурі Ірану (як на іранській території, так і інфраструктурі впливу в інших країнах/регіонах). Бажано, використовуючи чужі ресурси та чужі гроші. До моменту підписання угоди вони будуть цим займатися. Після цього просто перейдуть до інших справ.