Сказати чи подумати: кілька слів про вільну економічну зону на Донбасі
Президент запитує про ВЕЗ у Донбасі. При цьому не дає жодної конкретики. Запитання було б доречним, якби було вже опрацьовано й перелічено кілька концепцій створення таких зон
Одне із запитань, які президент Зеленський вирішив поставити громадянам, звучить так: «Чи підтримуєте ви створення вільної економічної зони на території Донецької та Луганської областей?». Залишу осторонь міркування про саме опитування, легальні рамки його проведення, цілі й завдання ініціаторів і спробую зупинитися на темі вільної економічної зони, можливостях і наслідках її створення.
Що таке ВЕЗ?
Для початку варто зупинитися на тому, що таке вільна (особлива) економічна зона та для чого такі зони створюють. Якщо дуже спростити, то ВЕЗ – це територія (оскільки нам пропонують визначитися щодо території), на якій діє спеціальний (особливий) правовий режим, що може передбачати одну або кілька ознак:
- пільговий режим оподаткування, аж до звільнення від сплати частини податків;
- спеціальний митний режим відносно імпорту окремих категорій товарів і експорту продукції ВЕЗ;
- пільговий міграційний режим для залучення кваліфікованих працівників на підприємства ВЕЗ;
- фінансові пільги у вигляді субсидій від уряду, пільгових ставок кредитування тощо;
- спрощення роботи з іноземними фінансовими інституціями, пільговий режим руху капіталу;
- спеціальний правовий режим у сфері регулювання господарської діяльності (укладання договорів, вирішення спорів, реєстрація тощо);
- інші пільги від держави, як, наприклад, спрощений режим користування інфраструктурою.
Вільні економічні зони створюють, щоб досягнути конкретних, найчастіше вимірюваних цілей. До таких можна віднести:
- розвиток депресивних регіонів;
- створення нових бізнесів, зокрема технологічних;
- розвиток власної виробничої бази, імпортозаміщення, зростання експорту;
- збільшення транзитних потоків товарів;
- технологічний розвиток як окремої території, так і країни загалом;
- концентрація фінансових потоків тощо.
Під кожну із цих цілей вибирають свій набір стимулюючих механізмів із першого списку. Резидентами зони можуть ставати або всі суб’єкти господарювання (за географічним принципом), або обрані, виходячи з профілю їхньої діяльності, компанії. Режим ВЕЗ активно використовується для залучення іноземних інвесторів, пропонуючи вигідніші порівняно з іншими державами (регіонами) умови для розвитку бізнесу.
ВЕЗ на Донбасі: різні формати, різні ризики
Виходячи з переліченого вище, запитання президента України громадянам було б повністю виправданим і своєчасним, якби існували одна або кілька концепцій створення ВЕЗ у регіоні. Наразі ж запитань більше, ніж відповідей.
Одне з ключових: на якій території планується створювати вільну економічну зону? Є чотири можливі варіанти.
- ВЕЗ як частина системи домовленостей із реінтеграції ОРДЛО.
- Уся територія областей із включенням у ВЕЗ територій у міру їх звільнення.
- Тільки підконтрольні Україні території з чітко визначеними кордонами. І включення нових територій відбувається внесенням поправок до відповідного закону.
- Окремі території (але не всі) підконтрольної частини Донецької та Луганської областей з окремою процедурою одержання статусу резидента ВЕЗ суб’єктами господарювання.
У кожному випадку ми одержуємо назву «вільна економічна зона», але процес створення, режим роботи, ризики й позитивні результати докорінно різняться.
Найбільш ризикованим і, я сказав би, небезпечним сценарієм є створення Вільної економічної зони на окупованих територіях як дорожньої карти реінтеграції.
Ключовим ризиком у цьому разі буде сприйняття ідеї частиною українського суспільства. Ветеранам війни буде складно пояснити, що війна, загибель їхніх близьких, друзів, товаришів були за те, щоб зокрема вчорашні бойовики одержали ліпші умови для ведення бізнесу. Оточення президента може вкотре спробувати активізувати спікерів на зразок Сивохо з тезами про «постраждале населення і необхідність примирення». Ці тези працюватимуть до першого факту, коли вчорашній бойовик почне свій бізнес в умовах свідомо кращих, ніж умови для бізнесу ветерана війни в Донбасі.
Та це не єдиний мінус. Не секрет, що в Україні давно склалися, а за останні п’ять років суттєво зміцніли регіональні клани, які практично повністю контролюють процеси в частині областей. Центральна влада змушена домовлятися з ними, причому не з питань розвитку держави. Центр просить допомоги в електоральних кампаніях в обмін на поступки для місцевих мініолігархічних груп. Інтереси країни згадуються рідко. Забавна ситуація: демократія на центральному рівні мирно співіснує з великою кількістю «феодальних республік» на місцях. Вибори 25 жовтня лише зафіксують статус-кво, створивши для системи легальні рамки.
За такої ситуації створення ВЕЗ на базі ОРДЛО буде небезпечним прикладом для регіональних кланів. Те, що станеться, сприймуть як наочну демонстрацію ефективності шантажу центральної влади: через конфлікт можна одержати більше; Київ слабий, можна тиснути. Починати військовий конфлікт не обов’язково. Загрози конфлікту, ігнорування розпоряджень центру, масових заворушень цілком достатньо для створення атмосфери страху в кабінетах на Банковій. Іде відповідна реакція у вигляді пропозицій, поступок. Далі, по спіралі, до фактичної дезінтеграції країни.
Варіанти створення ВЕЗ на підконтрольній території з різними режимами розширення кордонів (автоматично або окремим законом) виглядають трохи безпечнішим алгоритмом. Однак такий формат не усуває загроз, пов’язаних із позицією місцевих еліт інших регіонів країни.
У самому ж Донбасі реалізація плану може набути потворних форм створення замкненої системи для мінімізації податків. Про розвиток ітися не може – це, скоріше, буде велика корупційна пральня. Адже не заборониш формально перереєструвати підприємства в області – не інвесторів, а просто десять компаній з оборотами в сотні мільйонів гривень – на адресу кімнати в гуртожитку.
Замість того, щоб змінити структуру економіки, трансформувати суспільні відносини, ми відкочуємося до формату корупційного свавілля з відновленням старої схеми мономіст і «хазяїв» регіону. Просто так місцевим елітам буде легше контролювати населення – історія Донбасу останніх 20 років чудово демонструє ефективність підходу. Таким чином, уже через три-чотири роки ми одержимо замкнений регіон, нову феодальну республіку, яка до того ж не платитиме податків.
Розмови про прихід іноземних інвесторів у подібний регіон виглядають чимось із розряду фантастики. Ми просто відтворюємо Донбас зразка зими 2014 року в гірших (а не ліпших) його проявах.
Чи зменшується при цьому ризик нової ескалації? Навпаки, ми власними руками вибудовуємо (відновлюємо) модель, яка стала одним із багатьох чинників, що вплинули на початок війни.
Залишається ще один варіант дій – вільна економічна зона, яка створюється для стимулювання окремих напрямів. Цей формат може не передбачати поширення режиму ВЕЗ на всю територію областей. Ба більше, таких зон, якщо хочете, технопарків, може бути кілька. А складальні потужності їхніх резидентів можуть перебувати поза географічними кордонами зони.
І тут ми підходимо до найскладнішого етапу – визначення пріоритетів або, якщо дивитися глобально, пошуків відповіді на запитання, що ми збираємося робити з Донбасом.
Перше, що чуєш від політиків незалежно від партійної належності, – теза про відновлення регіону. Стоп, добродії! Що ми розуміємо під відновленням? Відтворення старого промислового укладу, заснованого на видобуванні вугілля і металургії? Ну так ці галузі в технологічному розвитку відставали від конкурентів уже в 2012–2013 роках. Після 2020-го спроба відновити «спадщину СРСР із косметичним ремонтом» буде дорогим задоволенням, потягнути яке українська економіка неспроможна.
Нині підконтрольну частину Донецької та Луганської областей фактично розбито на три мікрорегіони – Маріуполь, Слов’янськ–Краматорськ і Північ Луганщини. Економічні зв’язки (і навіть просто транспортне сполучення) між ними вкрай слабкі. Усі транспортні артерії, частина ключових інфраструктурних об’єктів, що зв’язують регіон воєдино, розташовані на окупованій частині. Тим самим Україну поставлено у свідомо невигідне становище — економічне зростання регіону в його нинішньому вигляді (без зміни структури економіки) можливе лише при реінтеграції ОРДЛО.
До розірваності регіону варто додати збережену систему мономіст, коли одне-два містоутворюючі підприємства визначають як економічні, так і соціальні аспекти розвитку місцевого співтовариства.
Гальмування в розвитку та відновленні звільнених територій, помножене на слабку інформаційну складову української політики, створює прекрасну базу для зниження лояльності місцевих жителів до «державного проєкту Україна». Для жителів ОРДЛО ці ж чинники є демонстрацією безпорадності української влади в стимулюванні розвитку регіонів.
Крім того, варто брати до уваги настрої місцевого населення і ситуацію в регіоні. Якщо врахувати ціннісну орієнтацію, то для жителів Донецької та Луганської областей важлива наявність роботи. Але якщо в Києві робота потрібна заради заробітку, то там робота заради стабільності або просто робота як цінність.
Таким чином, якщо говорити про політику в Донбасі, перед державою Україна має стояти кілька ключових цілей:
1) зв’язати регіон воєдино – розвиток транспортної, енергетичної та іншої інфраструктури;
2) зруйнувати місцеву систему мономіст і замкнених локальних співтовариств;
3) змінити структуру місцевої економіки, результатом чого має стати різке зростання рівня життя громадян на підконтрольній території;
4) змінити настрої місцевих жителів, що може стати результатом змін структури зайнятості і/або демографічного портрета регіону.
Щоб досягнути цих цілей, можна використовувати різні механізми, де вільні економічні зони — лише один із варіантів впливу.
Наприклад, для зв’язування регіону можна продумати ідею будівництва автомобільної дороги й залізниці від кордону РФ у Луганській області до портів Маріуполь, Бердянськ і далі до Одеси. З погляду військових ми одержуємо рокадну дорогу, яка суттєво полегшує забезпечення безпеки уздовж лінії фронту.
З погляду економіки, новий транзитний коридор. Який, з одного боку, знімає проблему ймовірної блокади портів Азовського моря, з іншого – створює можливості для транзиту, наприклад, китайських вантажів сухопутним коридором на Балкани.
Фантастика? Аж ніяк, КНР стимулює залізничні перевезення зі своїх центральних районів у Європу. Україна мала б стати південним коридором шляху. Війна в Донбасі з фрагментацією мережі залізниць стала одним із стоп-чинників.
Водночас у сусідній Білорусі річний транзит контейнерних вантажів зріс із 47 тис. TEU 2013-го до 500 тис. TEU, очікуваних «кризового» 2020 року. Ця послуга дає мінімум 900 млн дол. доходу білоруській залізниці. Україна може розраховувати взяти південний напрямок, якого поки що немає.
Тепер про ціну. Будівництво таких проєктів – це мінімум 14–16 млрд дол. і 5–7 років роботи. Але це якраз та сума, про яку можна говорити, обговорюючи міжнародний фонд відновлення Донбасу. Оскільки такий коридор може зацікавити КНР, є можливість залучити й китайські гроші. Навіть пов’язані кредити, з частиною китайських робітників. Решту можна намагатися набирати на місцях. І тут згадуємо, що для місцевого населення робота є цінністю. Україна її гарантує.
Заодно одержуємо розвиток транспорту. А це зшивання регіонів, нові бізнеси (починаючи від закусочних на автодорогах і закінчуючи логістичними центрами). Це дешева логістика експорту сільгосппродукції півночі Луганщини, нормальний доступ до маріупольського порту кераміки й глини зі Слов’янська, промислової продукції Краматорська.
Нові транспортні артерії – це нові транспортні вузли, які треба убезпечити. Це розміщення 2–3 бригад Збройних сил України або Нацгвардії в регіоні. Бригада – понад 3 тисячі чоловік (із родинами). Це нові бізнеси, що виникають навколо військових містечок, це нові робочі місця (у частинах для цивільного персоналу), це інфраструктура. І, що важливо, це зміна демографічної структури регіону.
Та перелічене вище – базис, основа. Регіону потрібна нова економіка. Україні теж слід відходити від сировинного характеру експорту. На цьому підходимо до концепції вільних економічних зон. Але не всім і не відразу, а визначаючи пріоритети. Тобто режим резидента може одержати технологічна компанія, яка виробляє певні типи продукції, яка веде розробки в цій галузі. Пріоритети можуть бути різними. Якщо нам потрібен технологічний стрибок у медицині, то це біологія, біохімія, виробництво медичного обладнання, фармакологія. Машинобудування або ВПК – нові матеріали, електроніка, метали, оптика, хімія тощо.
Головне – визначити два-три пріоритетні напрями та створити довгострокові гарантії для потенційних інвесторів. Мова про законодавчий захист від охочих одержати на лапу політиків, чиновників, лобістів, а також про чітке визначення процедури одержання статусу резидента ВЕЗ і умов його втрати.
Серед пільг, які доречні з урахуванням специфіки Донбасу, можна назвати:
- пільговий міграційний режим. Це дасть змогу компенсувати дефіцит кваліфікованих робочих рук, а також змінить демографічний портрет регіону;
- створення точок зростання з можливістю розмиття кордонів (побудова виробничих потужностей в інших містах регіону);
- пільговий податковий режим – питання в податку на прибуток, митних платежах при імпорті технологічного обладнання, податках із працівників компаній;
- фокус на технологічному бізнесі та розробках – додаткове стимулювання (субвенції, кредити, приватно-державне партнерство) перспективних розробок;
- освіта: новому бізнесу потрібні кваліфіковані працівники. Робота в сфері освіти дає можливість ростити кадри на місці.
Це все змінює систему суспільних відносин, поступово знищує систему мономіст. Зрештою, це робить регіон стійкішим до зовнішніх інформаційних впливів.
І, природно, це прискорює процес реінтеграції ОРДЛО. З одного боку, позиції України посилюються: відновлення логістичних ланцюжків, вертикальної системи організації місцевої економіки, транспорту, енергетики вже не конче потрібна умова розвитку. Успіх підконтрольної території робить її привабливою, своєрідною вітриною України для жителів окупованих територій. З іншого боку, утримувати «горді республіки» стає дедалі дорожчим задоволенням для Москви. У такому форматі вже не нам викручують руки, вже не президент говорить про завдання «принести мир». Навпаки, вже Україна ставить свої умови, за яких вона згодна на той або інший формат реінтеграції.
Замість післямови
Президент запитує про ВЕЗ у Донбасі. При цьому не дає жодної конкретики. Запитання було б доречним, якби було вже опрацьовано й перелічено (з погляду вкладень, ризиків, ефектів) кілька концепцій створення таких зон. У такому форматі й громадянам була б зрозуміла суть – необхідність витрачати гроші на опитування пропала б. Але ми маємо те, що маємо. Замість розмови по суті згадали абревіатуру ВЕЗ, начебто її артикуляція може позбавити усіх проблем і подарувати щастя вже сьогодні. На жаль, але запитання за чи проти вільних економічних зон за відсутності конкретики найбільше нагадує знамените «крекс-пекс-фекс» зі старого дитячого фільму.