Європейські маргінали мріють про реванш

Після зустрічі в Ужгороді Дмитра Кулеби та Андрія Єрмака з їхнім угорським візаві Петером Сійярто туман недовіри між двома країнами, далебі, не розвіявся. Та й, зрештою, хіба може бути інакше після зливи недоброзичливих і відверто ворожих заяв офіційного Будапешта на адресу Києва. Після банально гендлярських задумів Орбана і Ко з прагненням виторгувати у Брюсселя бодай якісь кошти в обмін на підтримку єесівських ініціатив щодо України.

Однак біда полягає в тому, що Росія в самому Євросоюзі вибудувала глибоко ешелоновану мережу власних агентів та корисних ідіотів, і зараз, – фактично у визначальний момент війни в Україні, – ця мережа прокинулася і почала плодити несосвітенні, на перший погляд, сигнали. І, звісно, в Угорщині, де українофобія піднята у ранг державної політики, ці голоси чутно дуже гучно.

Днями, акурат напередодні зустрічі Кулеби-Єрмака й Сіярто, лідер праворадикальної партії Mi Hazank Mozgalom («Наша Батьківщина») Ласло Тороцкоі збурив соцмережі заявою про зазіхання на українське Закарпаття. Вологі мрії мадярського політика сягають далеко: «Якщо державність України припинить своє існування в результаті війни, Mi Hazank претендуватиме на Закарпаття як єдина парламентська партія». Тороцкоі, до слова, колишній віцепрезидент сумнозвісної партії «Йоббік»...

Далі – класичний набір наративів, які неодноразово озвучував лідер правлячої «Фідес», прем’єр Віктор Орбан: про те, що Україна продалася Штатам, про те, що сусіди (тобто ми з вами) не здатні мати власну державу й таке інше. Причому, судячи з бекграунду Тороцкоі, він хотів би повернути європейську мапу до часів перед Другою світовою війною. Рік тому у Твіттері він розмістив фото 1939 року, на якому угорський та польський вояки тиснуть руку біля прикордонного стовпа.

Але ж ніхто не винен Угорщині, що у двох світових війнах минулого століття її лідери обрали бік майбутніх переможених. І Тріанонський мир після Першої світової війни, згідно з яким Угорщина втратила свої землі, був логічним наслідком цього недалекоглядного вибору.

Кілька днів тому схожі наративи взявся було проголошувати й словацький прем’єр Роберт Фіцо. Однак на батьківщині йому хутко нагадали про історичний урок, порівнявши з Йозефом Тисо – священником і першим президентом Словацької республіки, яка стала сателітом гітлерівської Німеччини. Братиславські медіа рясніли карикатурами із зображенням двох «вождів».

Раптом прокинулися і румунські реваншисти: співголова парламентської ультраправої партії AUR (Альянсу за союз румунів) Клаудіу Тірзіу взагалі волає про екзистенційність повернення «історичних земель»: «Ми не будемо по-справжньому суверенними доти, доки не реінтегруємо румунську державу в її природних кордонах. Південна Бессарабія, Північна Буковина, Земля Герца (територія у складі Чернівецької області, - авт.), Закарпаття – все, що було і є частиною румунської нації, має повернутися до меж кордонів однієї й тієї ж держави».

У реваншистському ражі Турзіу навіть не зауважив, як спровокував конфлікт за Закарпаття з угорським Тороцкоі. Але, видається, що саме у цьому полягав задум кремлівських кураторів.

Це, так би мовити, реваншистський шабаш на українських південно-західних кордонах. Але й у країнах «старої Європи» є свої неадеквати, заяви яких, утім, цілком корелюються з рівнем їхньої інкорпорації у мережу ефесбешного спрута. Нова політична партія Німеччини «Союз Сари Вагенкнехт» закликала припинити постачання військової допомоги Україні. Лідерка партії, яка спробувала себе ще в ендеерівській Соціалістичній єдиній партії Німеччини, і у радикально-марксистському її крилі, і є спікеркою мережі допомоги Венесуелі (!), наполягає на тому, що війну можна швидко завершити за столом переговорів. У Німеччині фрау Сару називають «подругою Путіна», але, як бачимо, таке прізвисько не заважає їй успішно конкурувати з парламентською партією «Альтернатива для Німеччини» схожого спрямування.

Чому власне зараз активізувалися і старі, й нові ефесбешні консерви в Європі? Бо Путін та його стратеги зробили ставку на розкол Євросоюзу, який перед перспективою американських виборів відчув потребу консолідації, особливо у справі допомоги Україні. Москва намагається роздмухувати прикордонну проблему у самих Штатах, постійно підігріваючи тамтешніх техаських «сепаратистів» і граючи на руку бажаного кандидата від республіканців Дональда Трампа. Рівно ж, зусилля осердя новітньої Осі зла спрямовані на розкол європейських та євроатлантичних структур. Таким чином Росія пробує повернутися на світову сцену як впливовий гравець, і маргіналізувати «українську проблему».

Її зусилля, звісно, марні. Україна не залишиться без союзників, які чудово розуміють, наскільки високі ставки у цій кривавій грі між демократією та автократіями.