Хто і як має гарантувати мир і спокій на нашій землі?

12 січня цього року у Києві Президент України Володимир Зеленський та прем’єр-міністр Великої Британії Ріші Сунак підписали Угоду про співробітництво у сфері безпеки між Україною та Сполученим Королівством Британії і Північної Ірландії. Майже одразу ж після оприлюднення цього важливого документа у пресі та соцмережах розпочалися гострі дискусії щодо його сутності та порівняння з сумнозвісним Будапештським меморандумом.

Задля максимальної об’єктивності щодо оцінки цієї угоди слід звернутися до витоків історії з пошуку українською владою власної дороги до свого безхмарного безпекового майбутнього.

Вперше про гарантії своє національної безпеки Україна заявила у контексті ядерного роззброєння. У постанові Верховної Ради «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без’ядерного статусу» від 9 квітня 1992 року доручалося «розглянути з точки зору гарантій безпеки та зовнішньополітичних інтересів України увесь комплекс питань ядерного роззброєння і зокрема економічні, фінансові, екологічні, організаційні та інші аспекти знищення дислокованої на території України ядерної зброї, включаючи використання її компонентів у мирних цілях».

Необхідність гарантій безпеки, як умови ядерного роззброєння України, на початку 1993 року стала незаперечною для більшої частини українського політикуму. Проте принциповими розбіжностями у цій темі було питання – хто і яким чином гарантуватиме мир і спокій на нашій землі.

У грудні 1992 року президент Кравчук отримав чіткий меседж США, що рух України до без’ядерного статусу має супроводжуватися інтеграцією у трансатлантичні безпекові структури (НАТО). Це може гарантувати нашій державі захист від ядерної Росії. Тоді ж впливовий британський журнал The Economist писав, що «неядерна, дружня Заходу Україна, як Польща, Угорщина чи екс-Чехословаччина може стати під захисну парасольку НАТО».

Попри чіткі пропозиції Заходу президент Кравчук та український МЗС розпочали пошук «гарантій національної безпеки» послуговуючись власним розумінням , базованим здебільшого на практиці минулого України у складі тоталітарної імперії.

І вже на початку 1993 року українське МЗС відрядило делегацію у США в пошуках не стільки гарантій безпеки, як формальних запевнень, які за визначенням західної преси «допоможуть перебороти стурбованість українських законодавців можливістю агресії сусідньої Росії».

Але формальні «запевнення», які привезла міністерська делегація зі США, депутатів не задовольнили. Ба більше – 18 листопада 1993 року Верховна Рада ратифікувала Договір СТАРТ-1 щодо скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО) з низкою принципових зауважень.

Зокрема, пункт 11 постанови, що мала силу закону, рекомендував президенту та уряду провести нові переговори з відповідними державами і міжнародними організаціями (НАТО) щодо гарантій національної безпеки України. 

Тоді в українському політикумі вже чітко сформувались дві точки зору на те, як повинні виглядати гарантії безпеки без’ядерної України. Одна – це входження до євроатлантичних безпекових структур – як передумова повного ядерного роззброєння (позиція парламентської меншості).

Друга – підписання якогось колективного документа, яким ядерні держави засвідчать, що «гарантують безпеку Україні». Про такого роду запевнення і заявив президент Кравчук у своєму виступі у Давосі 1993 року, що «відмовляючись від ядерної зброї… Україна має беззаперечне право вимагати від ядерних держав надання гарантій її національної безпеки». Врешті-решт саме такі формальні обіцянки Україна й отримала в Будапешті 5 грудня 1994 року.

Отже, з «паперовими гарантіями безпеки» нас ніхто не дурив, як про це люблять говорити в Україні колишні високопосадовці та різноманітні політичні експерти. Такою була позиція українського МЗС та екс-президентів.

Повертаючись до сьогодення, варто нагадати засади функціонування сучасних безпекових систем. У Європі – це НАТО, що діє за принципом колективної оборони. Її суть у тому, що напад на будь-яку з держав-членів Альянсу розглядається як напад на всіх. Ці положення записані у статті 5 Договору. У разі нападу кожна країна зобов’язана надати допомогу державі, що зазнала агресії. Щодо розміру своєї допомоги всі учасники вирішують це самостійно. Умовою є лише необхідність узгодження загальних обсягів шляхом спільних консультацій. Кінцевою метою взаємодопомоги має стати «відновлення і підтримання миру на Північно-Атлантичному просторі».

З огляду на ці базові принципи НАТО можна зробити висновок, що підписана днями угода про співпрацю України і Великої Британії принципово відрізняється від Будапештського меморандуму і здебільшого відповідає засадничим принципам міжнародних безпекових угод.

Проте є одне принципове зауваження – не до змісту угоди, а до позиції української влади, яка понад 30 років наполегливо шукає «гарантерів» української безпеки. У цьому зв’язку варто нагадати усім колишнім і нинішнім високопосадовцям, що, згідно з нормами міжнародного права, кожна держава повинна самостійно дбати про свою безпеку. Цей принцип закріплено і в Конституції України. Зокрема, ст.106 визначає, що Президент України «забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави».

А ст.116 гласить, що Кабінет міністрів України «забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність», а також «здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України».

Але українська влада діяла всупереч Конституції.

І на початку 90-х років минулого століття, коли проміняла ядерні арсенали на паперові запевнення у вигляді Будапештського меморандуму.

У 1994 році Україна задекларувала свій без'ядерний статус. На фото Білл Клінтон, Борис Єльцин та Леонід Кравчук

І на початку 2000-х, коли український ВПК міг виробляти ракети будь-якої дальності та потужну бронетехніку, і коли військові склади були переповнені звичайним озброєнням, боєприпасами та амуніцією. Але масштабна корупція та безмежна віра у «старшого брата» призвели до втрати і цього військового потенціалу.

Врешті-решт, вже після початку російської агресії 2014 року президенти та уряди мали достатньо часу (шість років) для підготовки економіки та Збройних сил України до можливої широкомасштабної агресії божевільного сусіда. Проте і тоді українська влада наполегливо торувала так званий «Мінський безпековий шлях», допоки він не призвів до «спецоперації з денацифікації» України.

Рік 2024-й розпочався з підписання угоди з Великою Британією щодо співпраці у безпековій сфері. Як на мене, це знакова угода, що відкриває Україні шлях і до перемоги російського ворога і до забезпечення національної безпеки.

Зокрема у розділі «Оборона та військове співробітництво» зазначено, що Велика Британія разом з іншими партнерами надаватиме все необхідне «щоб забезпечити здатність Збройних Сил України та Сил безпеки повністю відновити її (України) територіальну цілісність у межах міжнародно визнаних кордонів, а також посилити стійкість України, щоб вона була достатньою для стримування та захисту від майбутніх нападів і тиску». Інакше кажучи, Захід відкрив українській владі «секрет» щодо сутності «міжнародних гарантій безпеки». Він простий і дієвий: жоден потенційний ворог не посягатиме на нашу державу, коли знатиме, що отримає рішучу відсіч України. Все інше – паперові безпекові договори, запевнення чи гарантії у сучасному світі вже не працюють.

Непевним лишається лише одне – чи зрозуміла це нарешті українська влада?

Юрій Костенко, для «Главкома»

Народний депутат України п’яти скликань (1990-2012), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-1998), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Російською Федерацією у Москві щодо ядерного роззброєння (1992-1993 роки), голова української делегації на переговорах з країнами Великої сімки щодо закриття ЧАЕС, автор книги «Історія ядерного роззброєння України» (Український науковий інститут Гарвардського університету 2020), лауреат Літературного фонду імені Стенлі Пітерсона (Канада, 2021), голова Української Народної Партії