Реванш малоросів у Миколаєві. Про вінегрет у головах окремих міських чиновників

З цікавістю прочитав на «Главкомі» статтю «Що пам’ятатимуть нащадки? Про реванш малоросів в українському місті Миколаєві» Миколи Матіюка. Як безпосередній учасник описаних у ній подій стверджую, що усе викладене – правда, але для ширшого розуміння проблеми дещо доповню.

Перше засідання новоствореної спеціальної комісії, формуванням якої за незрозумілими критеріями займалися місцеві чиновники, на виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» першим поставили питання перейменувати вулицю Шевченка на Таврійську. Про цей випадок згадано й у статті «Декомунізація у Миколаєві: блукаючи в «Бічних» і «Казематних» Алли Мірошниченко, яку можна знайти в Інтернеті. На той час «зелені чоловічки» з Російської Федерації уже захопили Крим і, мабуть, деяким чиновникам міської влади Миколаєва треба було показати й свої стремління. Проте їхній запал швидко загасили присутні на засіданні українські активісти, а їхні опоненти увесь час роботи комісії намагалися назвати міські вулиці то «Абрикосовою», то «Вишневою», то «Черешневою», одним словом будь-якою назвою, щоб тільки не на честь відомих українських діячів-патріотів. Засідання спеціальної комісії проводила її секретар та одночасно голова відділу охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради Ірина Бондаренко, оскільки голова комісії Євген Шевченко, в особі заступника міського голови, у роботі участі не брав. Один раз із уст Бондаренко прозвучало: «А що з приходом інших переможців невдовзі будемо знову перейменовувати?» Як тут не згадати австрійського психолога Зиґмунта Фройда.

На виконання закону про декомунізацію із краєзнавців-активістів і науковців була створена ГО «Символи Миколаєва» (голова Георгій Савченко), яка розробила зважену, але проукраїнську цілісну концепцію перейменування міських топонімів з відображенням усіх історичних періодів розвитку міста та за умови увічнення у назвах осіб, що мають стосунок до Миколаївщини, а їх роль в історії й внесок у розвиток міста та краю були значними.

Від Миколаївської обласної «Просвіти» пропонувалося переназвати вулицю Скороходова іменем Юрія Бойко-Блохина (підготували документи з історичною довідкою і обґрунтуванням), але пропозиція була проігнорована. Натомість перейменували велику магістральну вулицю, яка простяглася через два мікрорайони міста (Інгульський і Заводський), незрозуміло якою мовою, певне особливим суржиком чиновників міської влади, на Кузнецьку. Вона називалася російською мовою «улица Кузнечная» з 1835 по 1945 рр., де на тодішній окраїні міста, поруч із суднобудівним заводом та портом, й справді колись мешкали ковалі й були кузні для виготовлення різних металевих виробів і підковування коней, що привозили возами збіжжя в порт. Тепер поряд із старими вказівними табличками назви вулиці до стін будинків прикріплені й нові з гербом міста, де вказується – «вулиця КУЗНЕЦЬКА», «вулиця КУЗНЕЧНА / KUZNECHNA street» (№№ 116, 189), «улица КУЗНЕЧНАЯ» (№ 97, 103 А), а на будинку № 63 на одну стіну причепили табличку «вулиця КУЗНЕЦЬКА» і тут же на перпендикулярній стіні – «провулок 2 КОВАЛЬСЬКИЙ». Мабуть, міськими чиновниками планувалося зробити туристичний маршрут «Топонімічні ляпи на карті міста Миколаєва», оскільки вони не поодинокі.

Ось приклад. У розпорядженні міського голови від 19 лютого 2016 р. № 28р про перейменування вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів м. Миколаєва за № 113 значиться вулиця «Погранична» з обґрунтуванням – «історична назва». З прадавніх часів на цьому місці, а з ХІХ ст. й на цій вулиці чи поблизу неї ніколи не було ніякого прикордонного поста, чи чогось навіть подібного. Так, справді, у 1835 році вулицю назвали російською мовою «Пограничной», оскільки вона була межею міської забудови з півдня. Тепер же вона є далеко не окраїною міста. Отже, якщо вже так хотілося зберегти історичну назву, то вулиця мала би мати ймення «Межева», а не «Погранична». У міському транспорті з якогось дива запис оголошує – «Вулиця Прикордонна».

Ще інший приклад. У ХІХ ст. на поздовжніх вулицях Військової Слободи стояли будинки й казарми військових моряків Чорноморського флоту і майстрових Адміралтейства. Назвали їх за номерами з 1-ої по 12-ту. Частина з них уже була перейменована, наприклад, 4-та – на вул. Гречишникова, на ній народився Василь Гречишников – майбутній військовий льотчик, учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу, 7-ма – на вул. Маршала Малиновського. Стараннями міської влади, про що стверджують розпорядження та вказівні таблички з гербом міста, можна побачити такі назви: «вулиця 1 ВОЄННА», «вулиця 3 ВОЄННА» і таке подібне. Яку війну прославляють назви вулиць? За логікою сучасної цивілізованої людини будь яка війна, окрім національно-визвольної, є злом і не може прославлятися. Звісно ж вулиці повинні називатися «вулиця 1 ВІЙСЬКОВА» (від слова ВІЙСЬКО, а не ВІЙНА) тощо. Проте це не турбує професорсько-викладацький склад Чорноморського національного університету імені Петра Могили, куди входить Інститут філології з кафедрами філології й журналістики (тут працювала уповноважена із захисту української мови, доктор філологічних наук Тетяна Монахова), викладачів Міжнародного класичного університету імені Пилипа Орлика, педагогів Миколаївського муніципального колегіуму імені В. Д. Чайки, які розміщені поблизу.

Проукраїнські активісти пропонували перейменувати Проспект Леніна на Проспект Миколи Аркаса чи Проспект Родини Аркасів (варіант Сім’ї Аркасів) – ця родина грецького походженням зробила значний вклад у розвиток краю та міста: Захарій Аркас (1793 – 1866) – російський морський офіцер, генерал-лейтенант, автор низки праць з історії півдня України, засновник та перший директор Херсонеського музею старожитностей; його молодший брат Микола Аркас (1818 – 1881) – головний командир Чорноморського флоту і портів, військовий губернатор Миколаєва (1871 – 1881) розширив економічне і культурне життя міста, згаданий у листі Тараса Шевченка до Варфоломія Шевченка (від 2.12.1860 р.); його син Микола Аркас (1853 – 1909) збирав український фольклор і писав вірші, створив першу українську оперу «Катерина» (1891), в основу якою покладено Шевченкову однойменну поему, написав і власним коштом видав «Історію України-Русі» (1908), став ініціатором та одним із засновників і фінансових благодійників «Українського товариства «Просвіта» у Миколаєві» (1907), першим на півдні України увів українську мову навчання у сільських школах своїх маєтків, запровадив передове на той час ведення господарства та багато ще інших нововведень; його ж син Микола Аркас-другий (1880 – 1938) – полковник, командир полку Дієвої армії УНР, разом із Олегом Ольжичем та іншими патріотами став учасником боротьби за Карпатську Україну (1938), актор і режисер; Микола Аркас-молодший (1898 – 1980) – український історик, філолог-еллініст, перекладач, поет, доктор філософії (1926), член ОУН; до розбудови української культури на півдні України долучилися й інші члени родини. Натомість, одноосібним рішенням міського голови Олександра Сєнкевича проспект назвали Центральним. Вдячні, що не Липовим, Черешневим (так назвали одну з вулиць міста), Ожиновим (назвали провулок міста) чи ще якимось нейтрально-дачним. У Миколаєві тепер є: Центральний район, Центральний ринок, Центральний проспект і ще з десяток різних установ міста із словом ЦЕНТР.

Від «Просвіти» пропонувалося перейменувати вулицю Будьонного на Івана Піддубного (1871-1949) – всесвітньовідомого українського спортсмена, 6-разового чемпіона світу з класичної (тепер греко-римської) боротьби, який двічі подовгу гастролював у Миколаєві, одночасно безкоштовно читав лекції молоді про здоровий спосіб життя, якого дотримувався, шкідливість куріння і вживання наркотиків (як це актуально й сьогодні), безкоштовно проводив тренування для бажаючих і жив поруч у будинку навпроти Сінного ринку на вулиці, перпендикулярній до запропонованої назвати його іменем. Проте вулицю перейменували на Сінну, згідно її першої назви від 1835 року. Ймення пішло від сіновалів, де складувалося казенне сіно для годівлі коней і волів для гужового транспорту. У ХІХ ст. ця поздовжня вулиця на окраїні міста простяглася мимо левад купця Голікова та інтенданта Тулуб’єва до так званої рогатки. З 1919 р. її двічі перейменовували і 1964 р. назвали іменем Будьонного, яка стала сучасною із багатоповерхівками вулицею Заводського району. Поруч тієї Сінної вулиці, де була левада дачі Вавілова, у другій половині ХІХ ст. відвели ділянку під сінний ринок, а саму територію у 1869 р. назвали Сінною площею. Тепер на її місці розміщений культурно-ігровий комплекс «Дитяче містечко «Казка». З приводу перейменування вулиці на честь українського богатиря краєзнавець Октябрина Ковальова наполягла на неформальну зустріч із Юрієм Любаровим (тепер він очолює Управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради, прихід якого відзначився купівлею за необґрунтовано захмарною ціною сумнівної недобудови для так і не створеного молодіжного закладу культури), який відстоював назву «Сінна». Але діалогу не сталося, аргументи не сприймалися, я б сказав розмова відбулася навіть у грубій, образливій формі щодо відомого краєзнавця, доброзичливої жінки з великим життєвим досвідом. Якщо вже так хотілося залишити пам’ять про вулицю й площу Сінні, то в індустріальному й кораблебудівному місті, як завжди підкреслюється містянами і чиновниками, Сінним можна було назвати провулок між Обласним палацом культури і «Дитячим містечком «Казка» чи розглянути інший варіант. Але сталося поки що так, як бажалося українофобам різних мастей.

У 2019–20 рр. Микола Матіюк домагався у міської влади встановлення пам’ятної дошки на будинку, де жила родина Блохиних (вул. Потьомкінська, 79), але отримав відмову, про що написав у статті. Історія з пам’ятною дошкою, яка мала бути присвячена Юрію Бойко-Блохину, не унікальна. Ось ще один типовий приклад.

Не зумівши переконати чиновників назвати вулицю іменем Івана Піддубного вирішив запропонувати міській владі встановити пам’ятну дошку на стіні будинку (вул. Декабристів, 27), де він мешкав під час гастролей у Миколаєві. У 2017 р. подав лист-звернення з історичною довідкою та обґрунтуванням, де були й світлини одного з численних оголошень у газеті «Шлях індустріалізації» за 1933 рік, список посилань на дослідження краєзнавців, сучасне фото будівлі. Але отримав відмову (реєстраційний № 8467/02.02.01-15/14/17 від 18.09.2017 р.). Було повторне звернення через депутата міської ради і теж відмова, з помилками у прізвищі й по батькові в обох листах-відповідях. Тоді, за третьою спробою, звернувся з листом на ім’я голови Миколаївської обласної державної адміністрації. За доручення голови облдержадміністрації консультативна рада з питань охорони культурної спадщини при Управлінні культури, національностей та релігій Миколаївської ОДА на своєму засіданні, яке відбулося 14.11.2018 р., розглянуло звернення. На ньому своїм виступом обґрунтував подання і отримав підтримку, навіть здивування окремих її членів, що таке питання можна було вирішити раніше і в нижчій інстанції. Виступала й уже згадувана на початку статті Бондаренко (вона готувала висновок для начальника обласного управління культури за № 35/02 від 02.04.2018) з аргументацією, що коштів обмаль і витрачаються вони на встановлення меморіальних дощок загиблим воїнам триваючої російсько-української війни. Свята справа увічнення тих, хто захищав Батьківщину і віддав своє молоде життя за неї, але певне війна на сході нашої країни тому й почалася, що багато хто не знає своєї історії. Саме тому, мабуть, російські пропагандисти у 2014 р. зняли фільм про «русского богатыря» Івана Піддубного, якого переслідувала більшовицько-комуністична влада, застосовуючи вишукані тортури при «спілкуванні» з ним у відділках НКВС і навіть його могилу занедбала до виходу в ефір передачі «ворожої» для неї західноєвропейської радіостанції. У підсумку на моє звернення Управління культури, національностей та релігій Миколаївської обласної державної адміністрації дозволило встановити художньо виконану пам’ятну дошку коштом ініціатора звернення (Лист-відповідь № 1668/02-13 від 05.12.2018 р.). Отак-то!!!

Миколаївщина багата героями боротьби за державність України. Взяти хоча б Кирила Бондарука (1898 – 1922) – військовика Армії УНР, учасника бою під Крутами (16/29 – 17/30 січня 1918 р.) та Першого зимового походу (6.12.1919 – 6.05.1920), Головнокомандувача повстанськими загонами Центральної оперативної округи у боротьбі з більшовиками-комуністами на просторах Південної України у час Української національно-демократичної революції (1917–22 рр), який загинув у бою з ними на околицях Врадіївки. На його честь у 2016 році назвали провулки (!) у містах Миколаєві та Первомайську, вулицю у селі Миколаївка Казанківського району, але не у Врадіївці. На місці його загибелі не встановлено ні пам’ятної дошки, ні знака, не те щоб там монументу. Натомість, на Миколаївщині пам’ятний знак встановлено (2004 р.) на місці загибелі кримінального злочинця Мішки Япончика (Мойші-Якова Вінницького), який співпрацював з більшовиками і був командиром 54-го ім. Леніна радянського революційного полку, який воював проти Армії УНР. Тепер його романтизований й дуже далекий від історичної правди образ показаний у російськомовному українського виробництва телесеріалі «Сувенір з Одеси» (режисер Олег Туранський, 2018 р.) та в інших творах. Правда комуністи домоглися зняття на пам’ятному знаку напису назви полку імені їхнього вождя, де служив бандит і якого самі ж більшовики без суду та слідства й убили. Знаєте яка аргументація була у екс-віце міського голови Вознесенська Василя Федорова для встановлення цього пам’ятного знака? Звісно благородна: «Зробити привабливішим край для залучення туристів». Натомість забулися багата козацька історія Вознесенщини, відомі краяни, перебування тут визначних діячів української та світової культури. Пам’ятний знак бандиту стоїть, а туристи – хіба що поодинокі…

Є й інші приклади такого історичного непам’ятства. Наприклад, у Миколаєві облагороджене місце на березі річки Інгул, поблизу сучасного понтонного пішохідного мосту, назвали «Понтон» (на мою думку, історично справедливішим, привабливішим та пізнавальнішим для містян і гостей був би котрийсь з варіантів «Козацька переправа», «Чумацька переправа», «Козацька кузня», «Козацька верф» тощо), адже тут раніше була козацька й чумацька переправа, якою доправляли сіль до складів, із-за чого великий міський мікрорайон носить назву Соляні. У гирлі річки Інгул, куди він впадає у Південнобузький лиман, поруч з переправою, на території сучасного суднобудівного заводу, була кузня для ремонту козацьких суден та житловий будинок запорожців (досліджені археологами), а при поглибленні фарватеру за радянського періоду знайшли рештки дерев’яного судна (ними знехтували). На утвореному двома річками півострові (тепер тут розташовується центральна історична частина Миколаєва), згідно карт XVII–XVІІІ ст., існували запорозькі поселення – Рушеринівка, Рибальське, Кут Хлюща, Кут Осніцький…, не кажучи вже про Вітовку (заснована 1399 р., а тепер входить до складу міста) чи античні поселення. Карти складалися військовими топографами та інженерами після опитувань запорожців, що мешкали у заснованих ними поселеннях (наприклад, у XVII ст. – французом де Бопланом тощо, у ХVIII ст. росіянами Мишецьким, Томіловим тощо). Такі відомості можна почерпнути читаючи перевидані нотатки чужоземних мандрівників та дипломатів, гортаючи не знищені росіянами козацькі літописи чи архіви. Тобто ще до потьомкіних на місці Миколаєва існувала судноремонтна верф і були українські козацькі поселення. Отже з приходом росіян на ці землі роботу верфі тільки розширили. Потьомкін, пишучи своїй цариці-коханці про заснування (?!) верфі, збрехав, а цей міф, сучасною термінологією фейк, у подальшому поширили, як поширюється просякнута міфами уся кривава історія Росії. Брехав Потьомкін й тоді, коли дарував одній із своїх коханок-племінниць Олександрі Браницькій, у дівоцтві Енгельгарт, нібито нічийні землі, які у неї купила її ж рідна сестра Варвара, у заміжжі Голіцина, і теж коханка власного сімейного гарему вельможного Нечоси (раніше Велика коса, а тепер мікрорайон Варварівка). Російський письменник Лев Толстой (був у Миколаєві 1854 р.) передав цікавий сімейний переказ про діда, якого Потьомкін хотів одружити на Варварі («З чого він взяв, щоб я одружився на його б…»).

Саме з тих козацьких поселень розпочалася історія Миколаєва, а з інших козацьких зимівників розпочалася історія багатьох міст краю. Це доведені науковцями факти, інформація про які доступна. Історія краю зафіксована у документах, археологічних артефактах, ще не до кінця зруйнованих козацьких надмогильних хрестах-пам’ятниках та збережених топонімах, про походження яких варто цікавитися.

Попри Закон України про декомунізацію у Миколаєві дотепер не демонтовані усі дошки з прославлянням радянсько-комуністичних постатей та подій, пам’ятники із зображенням більшовицького вождя. Де дії міської та обласної прокуратури, які повинні слідкувати за дотриманням законності в державі, за що вони й отримують «космічні» зарплати і премії? Не чути й не видно! Їх бездіяльність безпосередньо впливає на голови виборців. Попри усе зазначене боротьба продовжується і загальний плин історії людства з руйнуванням імперій не зупинити, а успіх обов’язково буде за тими, хто відстоює державу Україна – на фронті та в тилу!

Ігор Марцінковський, кандидат медичних наук, доцент, Миколаїв