Що пам’ятатимуть нащадки? Про реванш малоросів в українському місті Миколаєві

Про необхідність вшанування синів України у містах їх проживання та актуальну роботу по Юрія Бойка-Блохина у Миколаєві

У всьому світі, завжди і скрізь вшановують та цінують тих особистостей, які все своє життя поклали на терези боротьби за свою націю і державу. Суть національної пам’яті як державотворчої рушійної сили, що виступає надзвичайно цінним сукупним досвідом поколінь, – якраз і полягає у тому, щоб не дозволити етносам та їх націям забувати своїх героїв-достойників, бо саме на них акцентував увагу ще в 1935 році у вірші «Незнаному воякові» великий Ольжич (1907-1944рр.):

 «Державу не твориться в будучині,

   Державу будується нині.

   Це люди на сталь перекуті в огні,

   Це люди , як брили камінні».

Сьогодні у нашій незалежній державі справжнього Українця-Героя Олега Ольжича (Олега Олександровича Кандибу) – всебічно обдаровану Людину й Патріота-Націоналіста, Вченого і Поета, Політика і Воїна-Борця, що віддав все своє життя служінню українському народові у боротьбі за Українську Державу та згинув мученицькою смертю у нацистському концентраційному таборі «Заксенгаузен», знають майже всі люди від малого до великого через гідну клопітку й багатогранну роботу представників сучасної найбільш свідомої національно-патріотичної спільноти, що стала проявом боротьби за відновлення національної пам’яті, що і нині вирішує не тільки те, як ми оцінюємо минуле нашої країни, але й те, якою їй бути в майбутньому.

Вперше на зрусифікованих південних теренах, в т.ч. і Миколаївщині, (як і для більшості тоді громадян країни!), ім’я цієї героїчної постаті стало відоме широкому загалу лише з 1994 року – рік Ольжича в Україні. Це відбулося підчас відродження Миколаївського обласного осередку ОУН завдяки роботі, пов’язаній із присвоєнням імені Олега Ольжича школі №1 м. Миколаєва, яку я очолював.

Робота з присвоєння школі імені українського героя недалекого минулого виявилась важким шляхом із цілою низкою бюрократичних перепон, які все ж таки були поборені протягом трьох років 1994-1997 моїм завзятим педагогічним колективом, переконливими батьками та учнями. Наша перемога не відбулася б також і без підтримки громадськості, яка стала свідомою щодо необхідності вшанування Ольжича внаслідок проведених заходів з популяризації діла і слова вірного сина України. Не менш важливе значення у процесі прийняття рішення тогочасною владою мала також і допомога представників Українського війська, які неодноразово подавали листи підтримки разом із нашими зверненнями до провідних установ.

1 вересня 1997 року постановою Кабінету Міністрів України №960 ім’я героїчного світоча Олега Ольжича уперше в історії України було присвоєно школі. І з великим почуттям радості виконаного почесного обов’язку наш заклад став уже офіційно носити патріотичну назву Миколаївської загальноосвітньої школи I-III ступенів №1 імені Олега Ольжича.

З метою укорінення національної пам’яті, пов’язаної із наслідком Олега Ольжича ще у далекому 1997 році я запропонував назвати його ім’ям вулицю Ленінградську, що знаходиться просто біля школи, та місцевий парк. Частково мою ідею вдалося втілити у життя 19 років потому. Підчас декомунізації нашого регіону 2016 року на будинках по тепер уже колишній вулиці Ленінградській таки розвісили нові таблички із назвою «вул. Олега Ольжича».

Звісно, що в Україну потрібно повертати пам’ять про знакових учасників українського визвольного руху, як тих же соратників і сподвижників Олега Ольжича.

Ми повинні  зробити таке щодо до справжнього лицаря ідеї і чину – видатного літератора, критика, історика, культуролога, політолога, педагога, громадського й політичного діяча Юрія Гавриловича Бойка-Блохина (1909-2002рр.), ученого якого справедливо визнають провідним ідеологом націоналізму.

Вся громадсько-політична та науково-дослідницька діяльність Юрія Бойка-Блохина – особистості світового рівня, відомого українського та німецького науковця, публіциста, літературознавця, – є одним із прикладів самовідданого служіння своїй Батьківщині.

 Про повагу до поглядів, наукової діяльності і дослідницько-пошукових напрацювань Ю.Г.Бойка-Блохина у західному світі свідчить такий факт: Коли конгрес США вирішував, чи ставити пам’ятник Тарасові Шевченку у Вашингтоні, Ю.Г.Бойка-Блохина було запрошено разом із декількома вченими із Європи для консультацій у цьому питанні. І от саме наукові праці-дослідження, мудрі позиція й аргументи українського вченого Ю.Бойка-Блохина виявилися найбільш переконливою підставою для конгресменів, що і дозволило 21.09.1961р. відкрити у піівнічноамериканській столиці монумент нашому геніальному Т.Г.Шевченку, батькові української нації.

Понад чверть століття тому до Миколаєва на моє ім’я надійшов очікуваний лист-відповідь із Мюнхена, який був датований 20.08.94р., за таким підписом – «Найближчий співробітник Олега Ольжича, великого сина України. Проф. доктор філософії Юрій Бойко-Блохин».

Сам Юрій Гаврилович у листі говорить так: «Я, Ваш земляк, що народився 1909 року в Миколаєві, на колись Потьомкінській вулиці 79, коло Садової, виробився в українського патріота під впливом миколаївського українського середовища 1920-их років, діяв у Миколаєві в інтересах відзискання національної свободи для українського народу і за це сидів у колишній каторжній тюрмі… Мій привіт до Вас надзвичайно щирий, бо я не забув, що мої тюремні страждання в миколаївській тюрмі назавжди загартували мою українську свідомість. Хоч я, як національний революціонер, був виштовхнений подіями 1944-го року з України, я завжди носив спогад у душі про Вас, про Ваші духові й матеріяльні нестатки …» .

Таким чином, нам – його землякам-миколаївцям, є чим по праву гордитися та, у зв’язку з цим, переконливо стверджувати, що «миколаївський період» у творчості та діяльності Юрія Гавриловича Бойко-Блохина є одним із найпродуктивніших, який допоміг сформуватися йому не тільки громадянином, але і видатним вченим, шевченкознавцем, театрознавцем, просвітником, громадським, релігійним і політичним діячем (приведу дещицю із його т.зв. «житейського послужного списку»: член Проводу Організації Українських Націоналістів, Президент Сенату ОУН, ректор Українського Вільного Університету, член Виконавчого органу/керівник культури, освіти і віровизнань/ Української Національної Ради, Віце-президент Української Народної Республіки в екзилі, дійсний член Української вільної академії наук і Наукового товариства ім.Шевченка, член Національної спілки письменників України, почесний академік Національної академії педагогічних наук України).

За визначний внесок у національне та державне відродження України 22 травня 1996 року, підчас урочистого мітингу на Чернечій горі в Каневі Ю.Г.Бойко-Блохина було нагороджено дипломом Лауреата премії Фонду Тараса Шеченка. Власне, як і у Великого українського Генія й Пророка Шевченка, так і у нашого талановитого вченого-земляка Блохина – автора близько 40 фундаментальних праць з шевченкознавства, любов до України нерозривно пов’язана з ненавистю до всіх її поневолювачів (і найперше до московсько-ординських!) проходить стрижнем через усе його творче життя та діяльність.

Ще в часи існування СРСР – імперії зла, талановитий кіномитець і письменник – українець Олександр Довженко так оцінив історичну картину справжнього буття по відношенню до Батьківщини: «Єдина країна в світі, де в університетах не вивчалась її історія, де вона завжди була чимось ворожим, контрреволюційним і забороненим - це Україна. Іншої такої країни на земній кулі немає!». Це ж була одна зі складових злочинної імперської політики всіх тих хто панував і хотів бути господарем завше на нашій Богом даній землі, – від московського царського до комуно-більшовицького режимів, – спрямованої на подальший геноцид і тотальне знищення всього українського і, у першу чергу, мови, без якої не буде й народу.

Як відомо, 1876 року у німецькому курортному місті Бад Емс російський цар Олександр ІІ підписав ганебний указ про заборону використання української мови, що протягом багатьох років нанесло українській культурі величезних втрат. В українського професора-літературознаця Блохина завжди було велике бажання показати дійсні наміри та викрити справжню суть брутального вчинку того царського тирана й гнобителя українського народу. Стрижневою метою цього бажання й стало головне – показати усьому прогресивному світові на конкретному прикладі варварські методи боротьби царату з українством, засвідчити, що націоналістичний рух українців уже в 70-х роках ХІХ ст. серйозно лякав російський уряд, який вимагав зі свого боку спішних заходів знищення українства. І от через століття, саме Бойко-Блохин організував та фактично забезпечив виконання робіт по встановленню пам’ятної дошки ганьби на будинку, де й був підписаний отой «Емський указ». 27 червня 1976 року відбулося урочисте відкриття мармурової пропам’ятної таблиці з таким текстом: «30 травня 1876 року російський цар Олександр ІІ підписав наказ про заборону і кару за використання української мови. Доказом життєвої сили своєї культури українська спільнота встановлює цей пам’ятник.  Бад Емс, 1976. Світовий Конгрес Вільних Українців».

Варто зазначити, що боротьба за нашу мову, на жаль, не завершилася. Свідченням цьому є тривала російсько-українська війна і, як не прикро, навіть дії окремих сьогоднішніх українських, а правильніше малоросійських можновладців. Насупроти цим українофобським діянням протистає свідоме українство не лише в Україні, але й по всьому світові. Доречно відмітити, що 29 травня 2016 року у тому ж таки Бад Емсі було відзначено 140-річчя бридкого царського антиукраїнського указу як протест проти русифікації України у теперішній час. Дуже слушними у зв’язку з цим будуть тут слова нашої великої сучасниці – талановитої і мудрої Ліни Костенко: «У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас це фактор відчуження». Так, для прикладу, нещодавно парламентарій Микола Княжицький, один з авторів мовного закону 2019 року, на заяву Дмитра Разумкова – голови Верховної Ради, щодо можливого перегляду нині діючогого Закону України «Про функціонування української мови як державної» конкретно сказав: «Деякі наші політики дбають про зменшення вживання української мови». Озвучена заява викликана постійним намаганням окремих теперішніх нардепів – «слуг народу (незрозуміло тільки якого)» прийняти антиукраїнські закони, щоб запровадити навіть у вищому законодавчому органі Української держави виступи російською мовою та обмежити вживання української мови в українській освіті. Ну хіба ж це не нонсенс?! Подібне щодо «насильницької українізації» в Україні нам уже доводилося чувати в період «януковичового правлєнія». То хто із таких народних обранців «бужанського типу» дасть відповідь на поставлене запитання: «Чи існують насильницьке «онімеччення» в Німеччині або ж насильницька «івритизація» в Ізраїлі та навіть насильницька «русифікація» в тій же Росії?». Отож бо, «...якби ви вчились так як треба...», то, можливо, і без перекладача зрозуміли б Шевченкові прості слова: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У них народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди»!

Тому якраз зараз досить значущим є звернення-заклик і побажання професора Блохина у листі, який я отримав ще в 1994 році: «Перед Вами ряд складних завдань у подоланні ворожих антиукраїнських сил. Зичу Вам усім у цьому великої мужності й систематичної наполегливости. Вам буде зовсім нелегко і тільки взаємопідтримка і взаєморозуміння дадуть Вам перспективи до перемоги».

У згадуваному листі Бойко-Блохин підкреслює: «Змагайтеся за подолання плебейських рис характеру, навіяних Вам з далекої Півночі, і нехай Ваша школа виплекує міцні чесні характери, духовий аристократизм і безграничну любов до української культури».

Дарина Тетерина-Блохина - дружина, науковець, ініціативна громадська діячка, організаторка-засновниця та незмінний керівник Німецько-українського наукового об’єднання імені Юрія Бойко-Блохина, упорядниця родинного архіву і провідна сучасна дослідниця життя та творчості вченого, наводить досить актуальний нині висновок Блохина: «Залишаючи в своїй свідомості місце якимось решткам більшовицько-матеріалістичним поглядам, не можна носити ім’я культурної людини». Підтвердженням такому культурному невігластву є наявні прояви антиукраїнських дій окремими сучасними чиновниками різного рівня, у тому числі і стосовно увіковічення пам’яті визначних діячів українського національно-визвольного руху, таких, яким і є наш Бойко-Блохин.

 Ось тут я змушений згадати Ніколо Макіавеллі – великого італійського мислителя, політичного діяча, гуманіста, поета і драматурга епохи Відродження, якого часто називають батьком сучасної політичної філософії та політології. Від його імені отримав назву в політології термін «макіавеллізм», який означає використання хитрості й лукавства в керуванні державою, або взагалі в адмініструванні. Фактично макіавеллізм засуджує безпринципну політику, аморальну поведінку та асоціюється з політичними махінаціями, підступом і реальною політикою. Подібне «містечкове малоросійське політиканство» має безпосереднє відношення до реального увічнення й вшанування світлої пам’яті натхненного лицаря-провідника ідеї та чину – Юрія Гавриловича Бойко-Блохина.

Наголошую, що видатним уродженцем Миколаєва зроблено практично дуже багато цінного у різних галузях української культури, науки і політики, пов’язаного із реалізацією завдань, направлених лише на благо нашого народу та його Батьківщини – України-матері. Перебуваючи у вигнанні далеко від рідної землі, він завжди жив і творив для неї та в своєму простому людському серці мав безмежно велику і ніжну любов до материнської сторони. Наш миколаївський краянин 20.08.94 р. пише : «… і хоч я став знаний як учений в Европі й за океаном, все таки я залишився вірним красі нашого краю, українським людям на стику Бугу й Інгулу».

А як же пошановують свого відданого українського сина на рідній батьківській землі його теперішні співвітчизники?

 У Вікіпедії, на сторінці відведеній Блохину, про вшанування пам’яті читаємо: «В Миколаєві існує вулиця Бойко-Блохина».

Перейменування ж Коларівської вулиці на вулицю Бойко-Блохина у мікрорайоні Тернівка міста Миколаєва проходило досить напружено й складно (аналогічно як і Ленінградської на Олега Ольжича!) та відбулося скоріш не «завдяки», а «наперекір» діям Миколаївської міської влади. Особливо тяжко на засіданнях міської топонімічної комісії доводилося громадським активістам-патріотам обговорювати та пропонувати змінити старі назви вулиць, площ, провулків, скверів саме через протистояння й підступні політичні махінації збоку поодиноких чиновників (персонально начальниці міського відділу охорони культурної спадщини), що проявлялись якраз у відстоюванні якихось відвертих антиукраїнських інтересів. У такий ось спосіб деякі миколаївські можновладці фактично діяли всупереч загальнодержавному підходу до процесу декомунізації, який реалізовувався згідно Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Отож вони дуже не хотіли та й робили все можливе, щоб в «пролетарском русскоязычном городе» не було навіть натяку чи згадки імен тим більше провідних націоналістичних діячів, – справжніх українських героїв-державотворців.

Нам – ініціаторам перейменувань, таки вдалося досягти поставленої мети завдяки своїй безкомпромісній наполегливості. 21 травня 2016 року за розпорядженням не органу міського самоврядування, а Вадима Мерікова – тодішнього голови Миколаївської обласної державної адміністрації №197-р «Про перейменування об’єктів топоніміки та демонтаж пам’ятників та пам’ятних знаків»  – на мапі рідного Миколаєва з’явилася нова назва вулиці – Бойка-Блохина. Зокрема тим же розпорядженням ОДА нові назви додатково отримали ще 25 об’єктів міської топоніміки, як правило вони стосувались визначних особистостей – політиків, вояків, митців, науковців, що жили, боролись, творили у складних умовах реальної історії України ХХ–ХХІ століть, у т. ч. Української Революції 1917-1921 рр., Національно-визвольної боротьби, Революції Гідності 2013-2014 рр., сучасної російсько-української війни

 Варто сказати, що це було досягнуто миколаївськими національно налаштованими ентузіастами – небайдужими сучасниками, які безпосередньо робили спільно українську справу, борючись в першу чергу із доморощеними українофобами, що засіли у міській владі. Із справедливою гордістю назву їх: керівники громадських організацій Георгій Савченко («Символи Миколаєва»), Юрій Зайцев (обласне відділення товариства політв’язнів і репресованих «Меморіал» ім. Василя Стуса), Ігор Марцінковський (Миколаївська обласна «Просвіта»), Віктор Мних (Вітовське українське товариство), Ілля Зелінський («Айдар»), Ольга Ясько (Корабельний краєзнавчо-історичний центр), Ірина Купрієвич («Спадщина»), Георгій Малицький («Зелений рух»), а також краєзнавці та історики – Микола Шитюк, Олександр Шарафанов, Анатолій Шаповалов і Юрій Діденко (очільник крайової партійної організації НРУ).

2019 року виповнилося 110 років від народження великого сина України Юрія Блохина. Знаючи, що у місті цьогоріч у першій половині вересня буде помпезно відзначатися 230-та річниця Миколаєва, я особисто звернувся до міського голови з, на мою точку зору, переконливими конкретними пропозиціями. З означених мною проблем головною була та, щоб на відзначення унікальних, світового рівня, заслуг перед українським народом нашого великого земляка і патріота Юрія Бойка-Блохина встановити йому меморіальну дошку по вулиці Потьомкінській, 79.

Для обговорення пропонованих питань відбулася моя особиста зустріч із керманичем міста. Бесіда з Миколаївським міським головою Олександром Сєнкевичем була, як завжди, дружньою та конструктивною. Міський голова виявив розуміння необхідності підтримки моєї пропозиції, що давало надію на перспетиву позитивного результату.

Одночасно, у канцелярії  міськради 29 липня я зареєстрував відповідний лист голові міста (№ М-6572-1к). У листі конкретно й лаконічно було викладено суть звертання та наприкінці підкреслено: «Готовий не лише словесно, але й конкретними справами й коштами… долучитися до практичної реалізації означених мною пропозицій.»

11 вересня я отримав досить об’ємну відповідь (три повних сторінки друкованого тексту) на офіційному бланку виконкому Миколаївської міськради, як і годиться відповідно до чинного законодавства у місячний термін, з реєстраційним № М-6572-1/ц від 29.08.2019. Дата ж відправлення заявнику документа була 06.09.2019 (за поштовим штемпелем на конверті), що дає елементарну можливість порахувати справжню протяжність отого «закону відповідного» бюрократичного місяця від 29.07. до 06.09. аж в 40 повних діб! Дехто може й сказав би – дрібниці. Але ж із тих дрібниць – все життя складається!

За часом виходило, що реалізувати уже поставлену задачу стосовно меморіальної дошки до міського свята не вдасться. Гадав, що «відписники» запропонують перенести встановлення пропам’ятної дошки на дещо пізніший час і, можливо, схочуть приурочити це чи то до 14 жовтня свята Покрови Божої матері (День Захисника України, Українського Козацтва та утворення УПА), чи до 6 грудня – Дня Українського війська...

Та не так сталося, як гадалося! Як усім здавна відомо – мова українського народу надзвичайно багата різноманітними колоритними й влучними, повчальними та досить дошкульними ідіоматичними виразами – народними прислів’ями, приповідками, приказками. З числа тих, які стосуються писемної інформації, наприклад, є досить популярною фраза, - що написано пером і сокирою не вирубати!

«Вердиктна» ж письмова відповідь, на жаль, розвіяла такі бажані надії на позитивне вирішення ініційованого вшанування світлої особистості у Миколаєві.

Приведу дослівно витримку з отриманого мною розлого тексту отої провладної міської «ухвали»: «...Згідно з підпунктом 2.3 пункту 2 зазначеного Порядку (автор: йдеться про приведене раніше у тому ж таки листі роз’яснення відносно державного циркуляру, що має назву Порядок спорудження (створення) пам'ятників і монументів, затвердженого спільним наказом Держкомітету України з будівництва та архітектури, Міністерства культури і мистецтв України від 30.11.2004 № 231/806) клопотання про спорудження пам’ятника (у даному випадку – меморіальної дошки) повинне містити в собі обґрунтування доцільності спорудження з відповідним висновком управління культури облдержадміністрації, фінансове-економічне обґрунтування вартості спорудження та зазначення відповідних джерел фінансування.

До Вашої пропозиції стосовно встановлення меморіальної дошки Ю.Г.Бойкк-Блохіну на будинку № 79 по вул. Потьомкінській не додано необхідне обґрунтування доцільності її встановлення саме в м. Миколаєві та архівних підтверджень про народження Ю.Г. Бойко-Блохіна у вищезазначеному будинку. Також вона не містить інших вищезазначених складових клопотання.

Таким чином, на цей час відсутні підстави для подальшого розгляду цієї пропозиції.

З повагою,

Перший заступник міського голови (підпис) В.І.Криленко»

Після такого достеменного роз’яснення ініціатору пропозиції вшанування пам’яті Юрія Блохина ставало зрозуміло – в умовах прийнятого та нині діючого «нормативно-правового порядку» досить складно це зробити і практично неможливо.

Нічого дивного тут нема: Адже у такі «жорсткі законодавчі рамки» місцеві владні структури поставлені очевидно вищими державними інстанціями, як пише перший заступник міського голови, а органи самоврядування нічого зробити не можуть, а лише змушені констатувати зараз вище означене. Тому для городянина, який звернувся з листом, існує ціла купа «законних» підстав для роз’яснення, щоб розвіяти ілюзії про небажання «свити» міського голови (бо згадуваному Нікколо Макіавеллі приписують фразу «Короля робить свита») вшановувати пам’ять нашого знаменитого краянина меморіальною дошкою.

Реально ота провладна відповідь мала вигляд формальної відписки та пустопорожнього «навколозаконного» базікання. Виходячи з цього, справедливо підтверджується давня українська приказка «Закон для громади – що віжки для коня».

Високопосадовець лукавить, обійшовши манівцями пропоноване, бо, навіть, жодним словом не вказав на те, що це повинна зробити міська влада, через спеціальний уповноважений орган з охорони культурної спадщини місцевого самоврядування. Тим же спеціальним уповноваженим органом є відділ охорони культурної спадщини, який всією своєю діяльністю зобов’язаний, в першу чергу, забезпечити виконання визначального державницького завдання – дотримання на території міста Миколаєва вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини», Закону України «Про охорону археологічної спадщини», інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини. Окремо варто наголосити – в Положенні про відділ охорони культурної спадщини управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради, яке затверджено розпорядженням міського голови від 03.04.2017 № 95 р, про це чітко та не двозначно сказано!

Використовуючи стилістику відповідача, я письмово спробую нагадати та роз’яснити конкретні посадові обов’язки, які витікають із Положення, працівників відділу, найнятих на роботу міською громадою. Так у підпункті 2.4 пункту 2 «Основні завдання», провідного для працівників відділу підзаконного розпорядчого документа, конкретно зазначено, що відділ забезпечує виявлення та наукове вивчення, захист та збереження, належне утримання та відповідне використання об’єктів культурної спадщини. Далі підпунктом 3.23 пункту 3 «Повноваження відділу» безпосередньо констатується наступне: «Розробка і надання на розгляд, згідно з вимогами чинного законодавства, пропозицій щодо створення (спорудження) нових пам’ятників, встановлення меморіальних та пам’ятних дощок».

Стало очевидним, що справжні пропозиції (див. той же підпункт 3.23), стосовно моєї «безпідставної» ініціативи, з висоти міського провладного Олімпу, реалізовують зовсім іншу та протилежну мету, яка повинна якомога більше розтягувати час з відстрочки, а потім, загалом, може й цілком забутися. Із одержаної відповіді напрошується елементарний висновок – тут у міському органі самоврядування зовсім нічого не хочуть навіть говорити, а не те щоб ще й робити, по відношенню до вшанування історичної персони не просто місцевого, а державного рівня – Бойка-Блохина. А для того, щоб нічого не чинити у цьому плані , то вони займаютьтся відписками, перекладаючи тим самим свої обов’язки на самого ініціатора, щоби той запам’ятав – «всяка ініціатива карається». А отой циркуляр - Порядок, на який так посилається представник міської влади, є підзаконним актом та чільним нормативним документом для обов’язкового використання в своїй діяльності службовцями (в нашому випадку, працівниками міського відділу з відповідною зарплатою, а не просто активними громадськими ентузіастами!) спеціальних уповноважених органів з охорони культурної спадщини місцевого самоврядування в Україні.

Як людина з депутатським досвідом, що отримував мандат довіри від міської громади протягом двох скликань з 1996 по 2004 рокм, я вважаю, що ті, кому розписано головою міста надати відповідь, згідно з існуючими вимогами і, просто з точки зору елеметарних норм етики і моралі, повинні були б зустрітися та переговорити (хоча б телефонічно) з автором письмового, далеко не приватновласницького, звернення. А втім, у міських можновладців, які все знають з висоти своїх позицій, – це зовсім не потрібно, бо в них виявляється є інше «своє» особливе бачення з даного приводу. Тому для таких «підписантів-високопосадовців», щоб розкрити очі, пораджу прочитати не трактат, а лише повчальний доречний зараз вислів Луція Аннея Сенеки (4 – 65 рр. н.е.), давньоримського філософа, поета і державного діяча, який ще свого часу радив наступне: «Той хто приймає рішення, не вислухавши іншу сторону, чинить несправедливо, хоч би й рішення це було справедливим».

Заради пошуку справедливості, а не підступної політичної махінації, яка базована на хитро завуальованій та відпрацьованій брехні, насправді варто звернути увагу на дещо іншу сторону, а саме на діючих фігурантів, що були безпосередніми авторами листа-відповіді. Висловлю при цьому з гіркою іронією та сарказмом деякі думки, які виникають на основі набутого власного життєвого та педагогічного досвіду, щоб отримати відповідь стосовно банального запитання – а судді хто?

Готувала текст офіційного листа начальниця міського відділу охорони культурної спадщини, з таким звичним українським прізвищем Бондаренко. Ще чотири роки тому ця ж Бондаренко cтала відома для багатьох у місті як «яскравий» супротивник пропонованих патріотичних перейменувань міських об’єктів топоніміки у процесі декомунізації, у т.ч. уже теперішніх вулиць Олега Ольжича та Бойка-Блохина. Отож виходячи із «попередньонаробленого досвіду» може спливти в уяві, що ця керівничка очевидно, була б найбільшою прихильницею до облаштування меморіальної дошки, наприклад, якомусь проросійському діячеві, на зразок встановленої наприкінці 90-х років ХХ ст. помпезної дошки на головній міській пішохідній, нині Соборній, вулиці одному з коханців розпутної та очманілої московитської цариці - графу Потьомкіну, автору прохання до її імператорської величності з приводу «вновь возводимую верфь на Ингуле именовать Николаев». Разом з тим, вона активно протистояла б і встановленню пам’ятника литовсько-руському князеві Вітовту – засновнику найстарішого поселення на території сучасного Миколаєва, не кажучи про справжніх українських державотворців... Ось така вона і є справжня доморощена місцева політика «малоросійства» , що твориться окремо взятими чиновниками місцевого рівня...

Тепер відносно першого заступника міського голови з гуманітарних питань, що й підписав уже лист, до речі, теж не з російським прізвищем – Криленко. Фігура, яка з’явилася на політичній арені Миколаївського самоврядування у 2015 році після місцевих виборів у результаті обрання його депутатом міської ради, вочевидь залишиться ще деякий час на слуху певної кількості городян, хто мав із ним хоча б інколи безпосередні ділові контакти, як неоднозначна та досить амбітна й не завжди відверта чи навіть порядна людина. До такого висновку можна дійти, коли розглянути деякі епізодичні «дрібниці» з порівняно короткої політичної кар’єри ще сьогоднішнього міського високопосадовця. За результатами підготовлених політичних ігрищ, 05.10.2017 депутати міськради (Криленко не був останнім із 42, що таємно голосували за імпічмент), визнавши роботу міського голови «незадовільною», оголосили йому недовіру і, відповідно, мера міста було відсторонено від посади. Тільки лише у березні 2018 р. Центральний суд Миколаєва відмінив незаконне рішення ради та повернув міського голову Сєнкевича на його ж посаду. Протягом періоду з жовтня 2017 р. по березень 2018 р. було змінено склад виконкому та заступників міського голови, а з грудня 2017 року посаду першого заступника голови займає, тепер колишній депутат, все той же Криленко. Новий перший заступник став відомий в колі керівників закладів освіти міста, як «всезнаючий і могутній рукойводітєль» - майже напівбог (насправді ж грубуватий і безцеремонний), що вимагає ходити по струнці і зустрічати обов’язково особисто та далеко від входу до приміщення. Разом з тим, Криленко В.І. за, очевидно, «особливі й визначні особисті досягнення перед громадою Миколаєва» до дня працівників місцевого самоврядування у грудні 2018 року був нагороджений Президентом орденом «За заслуги»?! Вочевидь отой Криленко – унікальна й неповторна особистість не тільки у Миколаєві, але і в масштабах всієї нашої великої України, щоб досягти всього за 3 роки «неймовірно титанічної» роботи таких «гігантських» успіхів на терені місцевого самоврядування! Якщо в Україні державні нагороди, звання, відзнаки будуть і надалі «роздаватися» за подібні фантастично-героїчні результати, «досягнуті» чиновницько-бюрократичними діячами усіх рівнів в надзвичайно стислі строки, та так успішно працюватиме наш «унікальний миколаївський трудяга», - то наступні його досягнення може відзначаться «брєжнєвським» прижиттєвим пам’ятником на батьківщині героя, на противагу меморіальній дошці «якомусь» Блохину!?!

Повідомлення про смерть Юрія Бойка-Блохина

За словами нашої вічно живої та невмирущої Лесі Українки, можна стверджувати, що: «Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція».

Проте, попри всілякі українофобські чи малоросійські перепони, потрібно все-таки позитивно завершити рекомендоване вшанування меморіальною дошкою пам’яті Юрія Бойка-Блохина, облаштувавши її на будинку по вулиці де він народився. Бо, наприклад, не складає жодної проблеми, як пояснив мені ще на початку серпня 2019 р. начальник управління культури Миколаївської ОДА Михайло Димитров, отримати протягом не більше одного дня відповідний позитивний висновок від обласного управління культури по меморіальній дошці Ю.Г. Бойку-Блохину, після надходження клопотання від Миколаївського міського органу влади. Окрім того додам, що на мій же запит 19.09.2019р., державний архів Миколаївської області (за підписом директорки Лариси Левченко) надав документ під № Б-1574/03-05 від 17.10.2019 – архівну копію метричного запису Кашперівської церкви м.Миколаїв Херсонського повіту Херсонської губернії від 30 березня 1909 року № 36 про народження 24 березня 1909 року (за старим стилем) Блохина Георгія Гавриловича. А щодо, зазначеного у листі-відповіді, фінансово-економічного обґрунтування вартості із зазначенням відповідних джерел фінансування розробки, виготовлення та облаштування меморіальної дошки, то це також відноситься до повноважень міського відділу з охорони культурної спадщини/див.підпункт 3.12 Положення про відділ/, а не просто перекласти це на самого ініціатора звертання, щоб останній ще й  особисто це виконав /за приказкою знову ж таки, що «Будь яка ініціатива – карається»/.

Водночас, хочу підтвердити, що і в питанні фінансування була підстраховка – фактично, нами створено громадський комітет та досягнуто домовленості щодо грошового забезпечення виконання робіт по цій меморіальній дошці. А втім, у даній ситуації, ми, як представники громади – єдиного носія влади у місті, не просто повинні заставити працювати бюрократа – нахабну й обмежену керівну особу, а зобов’язані поступати так, щоби будь-які навіть незначні прояви аморальної поведінки чи брехні ніколи не мали місця у роботі народного найманця. Воістину надзвичайно вірно сказав Василь Симоненко: «Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини».

Чи може таки міська влада уже запланувала в поточному, або в наступному році виконати, за нашою пропозицією, увічнення пам’яті українського патріота? А якщо ні – то прийдеться все одно це питання вирішити позитивно під натиском волевиявлення свідомих городян міста. Тому нас і багато та нас не подолати у нашому намаганні вирішити ще одне завдання щодо вшанування нашого краянина Юрія Бойка-Блохина. А це означає що меморіальна пропам’ятна дошка у Миколаєві йому обов’язково буде! Слава Україні та її достойному синові Юрію Бойку-Блохину!