Чи бачили ви Mercedes-Benz, «зроблений в Україні»? Що принесла розрекламована локалізація

Підтримка національних виробників, особливо під час війни – логічний і хороший крок. Однак, як і будь-яку загальну ідею, втілити її можна різними способами. Можна просувати українських виробників закордоном, закликати громадян надавати перевагу вітчизняним товарам, допомагати бізнесам розвиватися і ставати більш конкурентоспроможними.

У 2021 році в Україні чомусь обрали шлях підтримати національних виробників через преференції у публічних закупівлях, поки конкретно товарів машинобудування. Ці товари повинні мати достатній відсоток української складової, щоб їх можна було купити у Prozorro на тендерах. Під обмеження потрапляють, наприклад, турбіни, насоси, трансформатори, генератори, тролейбуси та автобуси.

Проєкт Dozorro усі півтора року, поки депутати просували відповідний закон, попереджав про ризики. Насамперед такий підхід у своїй основі передбачає обмеження конкуренції, а це погано. Конкуренція забезпечує розвиток галузі. Виробники змагаються за клієнта, пропонуючи кращі ціни та вищу якість. Локалізація за задумом її ініціаторів мала б поступово обмежити доступ до публічних закупівель іноземних компаній. Тобто зробити умови, де українські компанії конкурували б тільки між собою. А у випадку машинобудівних компаній – це буквально по кілька бізнесів на галузь.

Однак головною перепоною, через яку ухвалення локалізації розтягнули на півтора року – першочергова редакція порушувала міжнародні зобов’язання України, зокрема у межах Асоціації з ЄС та Світової організації торгівлі.

У результаті ухвалили компромісний варіант, який фактично не поширювався на закупівлі, що підпадали під дію міжнародних угод. Тобто публічні закупівлі залишилися відкритими для ЄС, США, Японії та низки інших країн. Натомість локалізація мала захистити український бізнес від конкурентів з Росії, Білорусі, Китаю і Туреччини. До речі, з Туреччиною Україна планує незабаром ратифікувати угоду про вільну торгівлю. Тоді нам доведеться сприяти двосторонній торгівлі між країнами.

І так локалізація (не) працювала два роки

Локалізація запрацювала не одразу після ухвалення закону. Ще пів року Кабінет міністрів розробляв порядок, як власне вона мала б працювати. Він виявився досить формальним: виробники товару мають заповнити електронну форму з розрахунками локалізації, Мінекономіки – перевірити математичну правильність цих розрахунків. Ніякі інші підтвердження достатнього рівня української складової у товарі в підприємців не вимагають. Усі товари, в яких зійшлася формула, потрапляють у спеціальний перелік. І лише з товарами виробників з цього переліку можна брати участь у тендерах, що підпадають під локалізацію.

TI Ukraine попереджала, що ця формула не буде працювати. По-перше, тому що ця схема не передбачає реальної перевірки достовірності даних, які надають виробники. А саме вони власноруч рахують свою частку локалізації і вносять у систему. По-друге, бо реальна інформація про частку товарів українського і іноземного виробництва – це виробничі деталі, які загалом важко підтвердити. І вони навряд незмінні протягом року. Товар можуть внести у перелік у січні. Наприклад, трактор. Його локалізацію розраховували по одній партії, де були українські болти, гайки і колеса. Однак хто може дати стовідсоткову гарантію, що у наступній партії у серпні все буде так само, і виробник не використає умовно китайські болти?

Що ми отримали на практиці? На 100% локалізоване виробництво Mercedes-Benz Sprinter (Німеччина, але виробництво може бути в купі інших країн) та генераторів Forte і Pezal (Китай).

Є і не такі очевидні, але підозрілі історії. Наприклад, у ТОВ «Укртранссигнал» у 2023 році ступінь локалізації майже всіх внесених у перелік товарів – 48,45%, у ПрАТ «Свеський насосний завод» у всіх – 80%. Яка ймовірність, що різні товари одного виробника мають абсолютно ідентичний відсоток українських деталей?

Спроба посилити контроль

Наприкінці травня цього року уряд вніс зміни у правила локалізації. Тепер у виробників вимагатимуть додаткові документи, зокрема довідки і сертифікати. Окрім цього хочуть запустити процедуру оскарження локалізації. Поки незрозуміло, як це буде працювати на практиці – уряд ще має розробити відповідний порядок. Однак найімовірніше це буде можливість для бізнесу поскаржитися на конкурента, якщо він потенційно некоректно розрахував локалізацію своїх товарів. Розглядати ці скарги буде Комісія з питань діяльності системи Prozorro, до якої, до речі, входить і автор цього матеріалу.

Навіть один з головних ініціаторів локалізації заступник голови парламентського комітету з питань економічного розвитку Дмитро Кисилевський визнав, що вона не працювала ці роки. Він звинувачує недобросовісний бізнес, який вносить іноземні товари у перелік локалізованих: називає їх шахраями. На його думку, контроль і відповідальність мають розв’язати проблему.

Однак відсутність контролю – це лише перша найбільш поверхнева проблема. Під нею глибше сховано те, хто і як розраховує відсоток локалізації. Нагадую, що це самі виробники раз на рік надають таку інформацію.

Контроль за локалізацією намагаються спихнути на Комісію, яка була створена насамперед для того, щоб розглядати питання діяльності електронних майданчиків та визначати, яку чутливу інформацію під час війни варто приховати з Prozorro. Учасники цього органу поки слабко уявляють, як будуть розгрібати документи якоїсь компанії, щоб зрозуміти, чи справжній відсоток локалізації вона вказала у системі. Чи маємо ми з колегами для цього компетенції? І чи будемо ми у результаті відповідати за справедливість і правдивість реєстру локалізованих товарів? До речі, рішення цієї Комісії мають рекомендаційний характер.

Автор цих рядків схиляється до думки, що потрібно насамперед переглянути саму ідею локалізації як найкращого способу підтримки вітчизняних виробників. Адже вся економічна аргументація цієї ініціативи ґрунтується на розрахунках частки імпортованих товарів у публічних закупівлях на основі міжгалузевих балансів, які зробили експерти економічного комітету Верховної Ради під час прийняття закону про локалізацію. Нам кажуть, що на імпорт припадає 40%, але ми не бачили цих розрахунків, не знаємо їхньої методології. Ми можемо легко порахувати частку іноземних компаній, які виграють тендери у Prozorro, через публічний модуль аналітики BI Prozorro. У 2023 році на них припадало 4,5% вартості договорів. Тобто понад 95% державних коштів через Prozorro освоюють компанії, зареєстровані в Україні. Однак звісно вітчизняний бізнес не завжди продає у Prozorro українські товари. Тому питання оперативного прорахунку імпорту у держзакупівлях майже не підйомна задача.

Зараз ми не бачимо, чи допомогла локалізація якось українським компаніям. Можемо помилятися, але від депутатів чи уряду такої статистики не надходило. Проте вона принесла бізнесу більше паперової роботи. Так само більше роботи – Міністерству економіки, а також замовникам, які проводять закупівлі з локалізацією. Тепер це буде ще більше роботи Комісії з питань діяльності системи Prozorro. До контролю і забезпечення відповідальності за дотримання правил локалізації ще хочуть долучити Антимонопольний комітет і Держаудитслужбу.

Наскільки це раціональні витрати ресурсів під час повномасштабної війни? Чи не варто більше зосередитися на контролі відбудови, спрощенні умов ведення бізнесу і зниженні тиску на підприємців з боку правоохоронних органів? І просто в якийсь момент визнати, що локалізація у публічних закупівлях не працює. Не тому, що бізнес-т це шахраї. Не тому, що Мінекономіки робить щось не так. А просто тому, що це у принципі була погана ідея з самого початку.

Цю публікацію підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю Transparency International Ukraine і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.