Як жила українська глибинка у тоталітарні часи

Могли! Ціла класика у слові, музиці, живописі з'явилася саме тоді. Чому? Та тому, що крім репресій і ізмів тоді були й великі зрушення, перемоґи й осягнення. Як в усі часи - був народ.

Провінція жила активним духовним життям. Той же заштатний Градизьк мав ще в двадцяті роки самодіяльний театр і ціле гроно талановитих музик. У тому театрі починав гру народний артист України Андрій Верменич. Білашу передав музичний дар материнський рід Тонкошкурів.

Я в Градизьку закінчив середню школу і став працювати в райгазеті. На рубежі 50 - 60-х років у нас щороку ставив вистави театр імені Франка з участю Наталі Ужвій, Дмитра Мілютенка, Євгена Пономаренка, Юлії Ткаченко та інших майстрів. По кілька днів збирала повну залу капела «Думка», а її диригент Олександр Назарович Сорока, світла йому пам'ять, розповідав мені про нюанси акапельного співу і про долю довоєнного керівника капели Нестора Городовенка. Ну, а полтавський театр імені Гоголя в Градизьку був як свій. Ну і таки своя самодіяльна трупа під орудою фронтовика Володимира Компанійця і з участю «прими» Тетяни Андріївни Добровольської (тітки знаменитої скульпторки Галини Кальченко) свої вистави дарувала щомісяця.

В районі гостювали Андрій Головко, Іван Вирган, Павло Усенко, Лариса Волошина та інші майстри слова. Звісно, приїжджали брати Майбороди з Андрієм Малишком і гуртом співаків. Часи були, так, тоталітарні, але не марні, народ жив і творив, ростив хліб і таланти, і влада цей ріст підтримувала, не всі ж у ній були кагебісти і сталіністи. Райком у Градизьку часів моєї юності очолював інтелектуал і знавець культури, переконаний антисталініст Дмитро Несторович Білоконь.

Ось так, друзі, й зростали в провінції таланти, творилися шедеври - народ у всі часи незнищенний, які б голодомори і тарифомори не насилали на нього владні гамадрили