Європа та Китай. Криза відносин неминуча?

Слідом за німецьким канцлером Олафом Шольцем до Пекіна вирушив голова Європейської Ради Шарль Мішель. Там на зустрічі з Сі Цзіньпіном він намагався вирішити ту саму головоломку: яким бути відносинам між ЄС і Китаєм у середньостроковому майбутньому?

Брюсселю доводиться виходити з кількох важливих міркувань. По-перше, є висока ймовірність посилення інтересу та залежності Європи від китайського ринку вже наступного року. Це пов'язано, з одного боку, з очікуваним відновленням темпів розвитку китайської економіки; а, з іншого боку, зі складними процесами всередині європейської економіки. Ці процеси можуть цілком набути форми спаду, викликаного розривом співпраці з Росією, у тому числі й у постачанні звідти енергоресурсів. Крім того, російсько-українська війна, що триває, створює для Європи значні ризики. З усіх основних економічних центрів світу, ЄС чекає на найбільш туманне майбутнє в найближчі роки. Співпраця з Китаєм може стати життєво важливою потребою.

Але, по-друге, ця потреба стикається зі складнощами: політичними та міжнародними. Розбіжності між Європою та Китаєм щодо демократичних принципів та захисту прав людини нікуди не діваються і накладають суттєві обмеження на двосторонню співпрацю. Саме політичні суперечності стали основною причиною різкого погіршення китайсько-європейських відносин протягом останніх двох років. Міжнародна ситуація визначається дестабілізацією на глобальному рівні, загостренням американо-китайських протиріч і складним характером відносин між ЄС і США. Все разом це ставить Європу перед завданням: як збільшити потенціал торгівлі з Китаєм, яке, можливо, стане головним порятунком для європейської економіки, і не пожертвувати політичними принципами? Поки відповідь виглядає не дуже виразно: Сі Цзіньпін повторив ритуальну фразу про те, що необхідно уникати ескалації в російсько-українській війні, а Шарль Мішель написав твіт у тому сенсі, що відкрита взаємодія з Китаєм у всіх аспектах двосторонніх відносин – єдиний шлях. За цими заявами немає впевненості у тому, чи можна розраховувати хоча б на стійке партнерство між Китаєм та Європою у найближчі роки.

Про те, як непросто може виглядати такий шлях на місцевості, стало очевидним минулого тижня, коли ЄС подав до СОТ два позови проти Китаю. Один із них стосується прав інтелектуальної власності, зокрема, запроваджених Пекіном обмежень щодо захисту прав щодо високотехнологічних патентів європейськими компаніями. Починаючи з позаминулого року, китайські суди систематично вдаються до практики заборон, які ускладнюють захист таких прав для європейців. ЄС вважає це спробою Китаю отримати дешевий доступ до технологій за рахунок власних інтересів.

Другий позов стосується обмежень, запроваджених Китаєм на імпорт із Литви та/або товарів, у яких є литовські комплектуючі. Це було зроблено у грудні минулого року у відповідь на відкриття у Вільнюсі офіційного представництва Тайваню – що, у свою чергу, сталося у розпал чергової кризи, спричиненої порушенням прав людини у Китаї. Тепер торгівля між ЄС та Литвою скоротилася на 80% і це створює для ЄС достатні проблеми, щоб звернутися до СОТ.

Обидва ці випадки виходять за рамки торгівлі та стосуються сфер, де конкуренція переростає у недовіру та протистояння. Парадокс зберігається: Європі потрібен Китай, але стосунки з ним погіршуються, і ні Брюссель, ні Берлін поки що не можуть нічого робити. Суть проблеми спробував описати Олаф Шольц у статті для поточного номера впливового журналу ForeignAffairs. На його думку, зростання Китаю не повинно вести до його ізоляції, а натомість варто зробити Китай союзником у підтримці вільної торгівлі. Але цього навряд чи буде достатньо. Пекін давно зробив перегляд світопорядку своєю стратегічною метою. Ймовірно, у Китаї погодилися б із вимогою Шольца про справедливу взаємозалежність; але поняття "справедливості" у Пекіні та Берліні, схоже, відрізняються. Ідеологічні протиріччя та політичні конфлікти посилюватимуться, і Європі доведеться й надалі думати над тим, як перетворити торгівлю з Китаєм на актив.