Залежність Європи від Китаю. Чому це так погано

На початку листопада одразу два високопоставлені європейські політики дали свої оцінки відносинам з Китаєм: канцлер Німеччини Олаф Шольц під час візиту до Пекіна, і верховний представник ЄС із закордонних справ та політики безпеки Жозеп Боррель у своєму блозі. В обох випадках можна було чітко відчути стурбованість зростаючою залежністю Європи від Китаю на тлі кризи міжнародної безпеки, що триває.

Німецький канцлер говорив у Пекіні про справедливість у торгівлі та економічні відносини на рівних, що досить незвичайно – тому що Китай сам любить говорити про це та вважає існуючі правила незбалансованими на користь Заходу. Візит Шольца супроводжувало наростаюче занепокоєння щодо залежності Німеччини від торгівлі з Китаєм. Під час війни з'ясувалося, що Німеччина – економічний двигун Європи – залежить не лише від російського газу, а й від китайського ринку.

Жозеп Боррель днями заявив у своєму блозі, що європейська залежність від Китаю надмірна. Таку оцінку навряд можна було почути ще рік тому. У довоєнному світі взаємозалежність віталася, а Китай та Європа виглядали в очах багатьох природними стратегічними торговими партнерами. Зростання взаємних інвестицій та торгового обороту, і навіть посилення політичного впливу Пекіна в окремих країнах ЄС не видавалися проблемою, а навпаки виглядали як додаткова гарантія стабільності.

Сьогодні все по-іншому. Політичні протиріччя поглибилися і значно вплинули на сприйняття Європою та Китаєм одна одну. Змінилося й сприйняття їхніх відносин: до них дедалі частіше ставляться як до гри з нульовою сумою, як і прийнято між противниками, а не партнерами.

Залежність від китайських ланцюгів поставок, рідкісноземельних металів, магнію, сонячних батарей – стала ознакою вразливості ЄС. Вразливість, яку європейська дипломатія сприймає приблизно так само, як залежність від російських енергоресурсів. Блог Бореля сигналізує про те, що в Європі чекають поглиблення кризи у відносинах із Пекіном. І якщо залежність від російського газу та нафти ЄС намагається зменшити прямо зараз у ході війни у центрі Європи – і платить за це дорогу ціну; то залежність від Китаю, схоже, може виставити ще один рахунок у недалекому майбутньому.

Брюссель очікує більше рішучості у китайській зовнішній політиці після ХХ з'їзду КПК. В даному випадку «більше рішучості» означає більше ревізіонізму. Спроби Китаю переглянути і змінити існуючий світ все більш турбують ЄС. Новий термін Сі Цзіньпіна та його риторика щодо «тайванського питання» справді підвищують ризики того, що Брюсселю доведеться реагувати на ще одну кризу, цього разу у Східній Азії.

Рецепт, обраний дипломатією ЄС, зводиться до норм та цінностей – тактика звична, але, ймовірно, неефективна за нових умов дестабілізації. І Шольц у Пекіні, і Боррель у блозі згадували про права людини, закликаючи Пекін дотримуватися прав національних меншин. Однак у Пекіні розуміють, що у сьогоднішньому світі сила цінується більше, ніж норми. Можливо, це розуміють і у Європі. Китайське МЗС вже відповіло, що не сприймає «проповідників прав людини» і виступає проти втручання у внутрішні справи інших країн під такими приводами. Водночас у Пекіні визнали, що співпраця між Китаєм та ЄС «набагато переважує конкуренцію».

У міжнародній політиці сприйняття та визначення загроз мають значення. Адміністрація Джозефа Байдена минулого року визначила Китай головною загрозою американським інтересам – і багато в чому це пророцтво виконало саме себе. Риторика, яка загострюється, в термінах загроз між Китаєм і ЄС здатна ще більшою мірою посилити взаємну недовіру – і справді перетворити взаємну залежність на стратегічний виклик. Європа сьогодні значно ослаблена: російська війна в Україні підірвала звичні засади європейського впливу та могутності, а майбутнє – досить туманне. Китай, незважаючи на короткострокові вигоди, справді зацікавлений у стабілізації. Чи готові до відкриття ще одного фронту у Пекіні, Берліні та Брюсселі?