Китаю потрібен «український прецедент», щоб захопити Тайвань

Китайська дипломатія є настільки «дипломатичною», що КНР не можна довіряти у будь-якому питанні, щодо якого вони займають нібито якусь позицію. Китай заявив, що його позиція стосовно війни Росії з Україною не змінилася, хоча нещодавно Пекін підтримав резолюцію Організації Об’єднаних Націй, де цей конфлікт визнавався як агресія з боку Російської Федерації. Рішення Китаю дистанціюватися від визнання Росії агресором у резолюції ООН, за яку він неочікувано проголосував раніше, лише підтверджує, що Пекін легко здатен говорити одне, робити друге, а планувати третє.

Не дивлячись на усі голосні заяви Китаю з приводу України та те, що Сі Цзіньпін хоче, щоб його країну сприймали, як миротворця, насправді Пекін підтримує тільки Російську Федерацію. Насправді китайський лідер хоче, щоб Україна була змушена поступитися своєю територією Росії, оскільки це створить для нього «український прецедент», коли він нападе на Тайвань.

Сі Цзіньпін вважає, що якщо Росія зможе утримати тимчасово окуповану нею частину України, то це відкриває йому шлях до захоплення Тайваню. В дійсності виключно у цьому і полягає його імітування миротворчої місії Китаю, саме для забезпечення цієї його геополітичної цілі. Тому мирна ініціатива Пекіну є нічим іншим, як димовою завісою, яка завуальовано покликана підштовхнути Київ до згоди з тим, що Росія має «право» отримати усі частини України, які, за її словами, нібито «належать» їй. Тому будь-які переговори з Москвою у такому форматі – це не переговори, а неприхована капітуляція перед Кремлем, і здача Україною частини своїх земель Росії. 

Сі Цзіньпін своєрідно розуміє російську політику і хоче спробувати домовитися про «мирне врегулювання» на умовах Москви, публічно заперечуючи ці свої наміри. Єдине чого не можуть збагнути у Пекіні, що демократична Україна готова застосовувати всі свої сили та можливості, щоб залишатися й надалі незалежною і вільною державою. Вони зрозуміють це тоді, коли настане час і Тайваню боротися за своє право жити окремо від материкового Китаю. На жаль, провальний досвід Путіна з вторгненням до України нічого не навчив прихильників реалізації ідеї «великого Китаю».

Однак подальша поведінка Китайської Народної Республіки багато у чому буде залежати від того, яким чином розвиватиметься ситуація на фронтах російсько-української війни. А також враховуючи той фактор, наскільки Китай буде готовим використовувати залежність Росії від нього. Адже Путін добровільно перевів Росію у політично непристойний статус васала КНР, а ті, хто приймають рішення в Пекіні, ще не досягли між собою остаточної згоди, як краще використати на свою користь ці надзвичайно вигідні для нього обставини.

Китай підступно грається з Москвою, а там розвісивши вуха, сподіваються на те, що знайшли для себе в особі КНР надійного союзника, який, уразі чого, буде готовим «прикрити спину» Російській Федерації. Путін шукає собі союзника і геополітичного партнера там, де його немає і бути не може. За всю їхню багато тисячолітню історію, у китайців завжди був і є тільки один союзник, – сам Китай. Так було постійно, і за жодних обставин ніколи не зміниться.

Зараз Сі Цзіньпін терпеливо вичікує, як розвиватиметься ситуація навколо України. Китай може почати інтенсивніше допомагати Росії тільки у тому випадку, якщо буде повністю впевнений в тому, що РФ буде здатна утримувати загарбані московитами землі. Технічно вони можуть зробити більше, ніж Захід, щоб зупинити пряму військову підтримку Росії Іраном і Північною Кореєю. Якщо Китай справді б захотів закінчення російсько-української війни, то, у нього є достатньо важелів, аби спонукати РФ зробити це.

Голосна мирна ініціатива Сі Цзіньпіна ніколи не запрацює, тому що вона фальшива. Мотивація китайського лідера для ініціювання цього демонстративного кроку полягає в тому, щоб приховати факт його невдалого керівництва КНР. Китайська економіка перебуває у депресії і дуже близька до того, щоб країна виявилася банкрутом. А величезний борг Китаю може дуже легко потягнути його на дно, якщо він і надалі продовжуватиме конфронтацію з Америкою.

Китайське бажання світового панування і його ініціатива «Один пояс, один шлях» виявилися повністю провальними. Дві третини країн, котрі повелися на цю ініціативу, не в змозі повернути позики на трильйони доларів, які були вилучені з китайської економіки. Його значні інвестиції в російський енергетичний сектор і негласна підтримка російського вторгнення в Україну, коштують Китаю мільярди юанів щодня.

Кампанія дедоларизації, котра була ініційована Сі Цзіньпіном, і спрямована на те, щоб підірвати монополію долара США та зробити китайський юань головною резервною валютою, з тріском провалилася. Бо хто захоче орієнтуватися на юань, якщо держава близька до дефолту. 

І тільки недалеке керівництво країн, що входять до BRICS, й досі продовжують чіплятися за цю позаекономічну фантазію. Китайська спроба гегемонії в Південнокитайському морі призвела до зворотного ефекту. Країни регіону готуються відбивати агресію. В’єтнам побудував власні мілітаризовані острови, а Філіппіни знову запросили 7-й флот США до своїх портів і баз.

Але Пекін викладає фейкові дані про ВВП і потенціал зростання Китаю, думаючи, що може обдурити світ, що КНР все ще є «великим ринком» для всього, що можна тільки продати. 

Для Сі Цзіньпіна питання України важливе ще й тому, що він двічі – у 2014 і 2022 роках, після закінчення Олімпіад, давав добро Путіну на вторгнення до України. Очевидно, що після цього Китай був би пригнічений, побачивши, що Україна перемагає у війні.

Адже це дуже символічно (враховуючи питання Тайваню), що «малий» хлопець перемагає «великого» завдяки допомозі Америки і Європи. КНР не бажає тріумфу США і Заходу над світовим злом, яким стала сьогодні Росія, і там спочатку повірили у можливість швидкої перемоги Російської Федерації. Існує багато доказів, що Путін, на прохання Сі Цзіньпіна, люб’язно відклав дату вторгнення до України до закінчення зимової Олімпіади у Пекіні 20 лютого 2022 року.

З усього цього можна зробити закономірний висновок: від самого початку Китай зайняв недружню позицію щодо України у її протистоянні з Росією. А те, що він прикривав її красивими словами і розмитими обіцянками можливої підтримки, абсолютно нічого не означає.

Основною метою Китайської Народної Республіки є просування інтересів Китаю: домінування Комуністичної Партії Китаю всередині країни, так і серед громадян Китаю за кордоном, а також панування Китаю у Південно-Східній та Центральній Азії. Його друга мета полягає в тому, щоб послабити Західний альянс, серед іншого шляхом зміцнення альянсу антизахідних країн – Росії, Ірану, Північної Кореї, Сирії і Венесуели. Підтримання або відновлення відносин з Європою, з економічних міркувань, займає третє місце.

Європейський союз нині є дуже важливим в планах Китаю вижити економічно, і Пекін прагне зберегти Європу як ринок для своїх товарів. Оскільки населення Китаю почало скорочуватися, а західні країни роздумують над ідеєю деглобалізації своєї логістики постачання, економічне зростання для підтримки політичної стабільності всередині країни для Сі Цзіньпіна стане більш складним. Тому він часто вдається до ірраціонального брязкання Китаєм зброєю, під прикриттям приміряння до себе ролі глобального миротворця.

Щоб краще зрозуміти позицію КНР, треба усвідомити, що Китай, перш за все, розглядає війну Росії з Україною як проксі-війну Москви із Заходом, зокрема з Америкою. Він також може побачити, які російські системи зброї працюють, а які ні, а також межі компетенції російського командування та управління у порівнянні із західним.

Китайські комуністи багато чого навчилися на цій війні з точки зору військового мистецтва. Оскільки їх власні війська не брали участі у бойових діях ще з часів військових сутичок з В’єтнамом в кінці 70-их років, використовують ще радянські методи командування й управління та часто застосовують зброю російської конструкції, яка вже застаріла.

У Пекіні явно чекають на той час, коли США і НАТО безпосередньо втрутяться у російсько-українську війну, сподіваючись на те, що Захід не буде здатним вести глобальну війну на два фронти. І в цей момент Сі Цзіньпін може наважитися на вторгнення до Тайваню. 

Європейці можуть бути наївними та миролюбними, але на сьогодні вони достатньо дізналися про російський імперіалізм. А необдумана підтримка Сі Цзіньпіном Росії чітко вказує на жорстокий і тоталітарний характер Китаю у «сіцзіньпінні часи».

Але Росія ніколи не припинить своєї агресії в Україні, якщо її не зупинити силою. Єдині переговори з Путіним – це ті, що базуються на перемозі України в Криму, на Донбасі та на усіх інших окупованих Росією територіях. Усе, що менше, є ілюзією та прелюдією до наступної загарбницької війни Путіна.

Путін ніколи не був слабшим у військовому вимірі, ніж нині. Тож настав час вискубти пір’я у двоголового імперського монстра і покінчити з ним назавжди.