Манія величі Путіна. Куди диктатор приведе Росію

Після приходу Путіна до влади, однім з стовпів, на якому тримається режим, стала манія величі Росії. В Кремлі усі ці роки, в різні способи підживлювали гіпертрофовану манію величі і успішно проїдали майбутній добробут своїх нащадків. Далі нічого немає, тільки зяюча «величчю» порожнеча чорної діри.

Цілком можна говорити про синдром самовеличі Путіна і Росії. Чи лікується він? Чи це вже невиліковно?

Тут варто було б поставити діагноз цій геополітичній хворобі. Напускна російська самовелич – це не що інше, як вроджена хвороба меншовартості, котра посилена безнадійним відставанням у розвитку і газонафтовими грошовими ін’єкціями.

Але поки що демократичний світ веде себе так, ніби «лікування» можливе лише за згоди пацієнта.

Ніколи божевільний не визнає себе сам божевільним добровільно. Так само і геополітично божевільний Путін ніколи не визнає свою задавнену хворобу.

І з цього потрібно було б виходити, вибудовуючи свої стосунки з Москвою, як Вашингтону, так і Брюсселю.

Суперагресивну поведінку Путіна на світовій арені можна пояснити тим, що йому дуже хочеться увійти в історію.

А сам з собою, наодинці, він прекрасно розуміє все своє внутрішнє нікчемство, і те, що свій пост він отримав завдяки сліпій грі випадку.

Борис Єльцин цілком міг би вибрати зовсім іншого. Не Путіна, а якогось там Бурбуліса або Ястржембського. Тоді хто взагалі згадав про Путіна? Ну, так, був такий при Єльцині, а де він зараз?..

Тому то він так намагається довести собі самому і світу свою значущість. То «землі російські збирає», то в написання статей вдаряється, то роздає пусті обіцянки. Тільки нічого у Путіна не виходить.

Водночас тоталітарний правитель вишукує слабкі і вразливі місця у Заходу і НАТО. Але його акробатичні політичні трюки, у першу чергу, орієнтовані на російську електоральну базу.

Нагнітаючи в суспільстві шовіністичні і псевдопатріотичні настрої, путінський режим під димовою завісою «відродження» власної гідності росіян, видає бажане за дійсне.

Та якщо це подається для внутрішнього російського ринку споживання, то для зовнішнього Путін видає себе за експортера безцінного товару – «постачальника миру».

На його думку, це робить його важливою фігурою, яка має вагу і вплив у Європі і світі.

Чи завжди так було? У минулому і попередніх століттях постачальником миру міг бути лише той, хто міг загрожувати переможною війною.

Сьогодні досить просто війни, в тому числі гібридної і явно програшної. Запустивши проекти «Кримнаш» і «Сиріянаш», Путін пропонує Росію Європі у ролі «даху».

Він лякає тих, хто піддається на це лякання. Та ще більше «розпалюється» у своїй агресії, коли бачить, що хтось його боїться, чи намагається умиротворити.

І хоча вже не перший рік Путін відчайдушно шукає можливості, щоб санкції проти Росії були зняті, він хоче, аби вони були зняті саме на його умовах.

Й тут він грає у дуже небезпечну для себе гру. Він так ненавидить Захід, що весь час недооцінює його потенційні можливості. Адже американська демократія є набагато сильнішою, ніж він думає.

У цілому ж час правління Путіна можна визначити, як «втрачені роки». Адже у путінського режиму були час і ресурси для того, щоб перетворити Російську Федерацію на подобу нових Еміратів, або Китаю. Заклавши фундамент для економічного підйому на декілька десятиліть наперед. Однак цього не сталося.

Путін, який ненавидить Захід і США, увійшов в затяжну конфронтацію з країнами, котрі не тільки усі разом у десятки разів економічно сильніші Росії, а й ще мають критичну перевагу у військовій силі.

«Неосовок», який реалізується в Росії, з тією ж брехнею, ізоляцією та пошуком ворогів, є не менш огидним і мракобісним, ніж колишній СССР.

Схоже, що Путін робить усе для того, щоб перевершити антиутопію Орвелла, шедевр якого «1984 рік» вже здається слабкою копією кремлівського театру абсурду.

Москва добровільно в’язалася у війну в Україні і Сирії, викопавши собі яму, в яку себе сама старанно закопує.

Але російській економіці абсолютно все одно, яка влада нині в Кремлі. Вона потерпає від того, що бюджет порожній, зобов’язань маса, а платити за ними нічим.

Економічні зв’язки блоковані, можливість кредитування за такої ситуації є майже нульовою, і тут псевдопатріотичними заклинаннями і новими ідеологічними безглуздими нововведеннями вже ніяк не допоможеш.

Путін веде себе приблизно так само з Кримом і Донбасом, як колишній сербський диктатор Слободан Мілошевич, для якого непоступливість з Косово закінчилася Гаагою.

В подальшому росіяни мають зробити серйозні висновки з правління Путіна – ніколи не вибирати маловідомих політиків, темних конячок.

Ніколи не вибирати вихідців із силових структур і армії. Адже яструб залишається яструбом, навіть якщо співає солов’єм.

Ніколи не дозволяти президенту правити більше ніж 8 років, як би не «любило» його населення і якими б не були обставини історичного моменту, включаючи війни.

Самовелич Путіна вилікувати неможливо. Він перетворив Росію на тюрму народів, і при цьому видає це за вибір Російською Федерацією свого «особливого шляху».

Всі войовничі імперські судоми диктатора і його постійне залякування можливістю ядерної війни, якщо його вимоги будуть ігноруватися, спрямовані виключно на утримання особистої необмеженої влади.

Путін повинен був обов’язково обзавестися «ворогами», інакше від кого ж тоді він буде «захищати» своїх пограбованих і розчавлених злиднями співгромадян.

Усі ці його параноїдальні імперські галюцинації, самовпевнена поведінка і геополітичний гонор допомагають йому утримувати в мобілізаційному стані та покорі населення Російської Федерації.

Націлений на агресію щодо своїх сусідів, тиран, крім того, як брехати, вбивати, красти, корумпувати, брязкати зброєю і здійснювати свої «спецоперації» нічого більше робити не вміє.

Бо інакше треба працювати, розвивати економіку країни, конкурувати на світовому ринку, брати участь у міжнародному розподілі праці, створювати сучасні робочі місця і виробляти конкурентоспроможні товари.

А не сидіти на газовій трубі та підкуповувати украденими у російських пенсіонерів грошима західних політиків і функціонерів.

Тому усі «спецоперації» Путіна – це лише імітація напруженої діяльності закомплексованого, боягузливого, підлого і знахабнілого від безкарності самозакоханого деспота, який силиться цим вгамувати своє марнославство і свої образи на увесь зовнішній світ, який не бажає визнавати цю нікчему геніальним політичним діячем сучасності.