Відвоювати в олігархів всю Україну відразу не вдасться. Потрібно починати із Заходу

«Зелена» влада катастрофічно не відповідає викликам нинішнього часу. Однак не лише це – причина, чому Україна сьогодні опинилася у такій скрутній ситуації. В українців за роки російської і радянської окупації атрофувалося почуття національної солідарності. А значна частина населення намагається вижити, не звертаючи уваги на проблеми своїх співгромадян.

Проблему національної солідарності обов’язково необхідно розглядати невідривно від солідарності соціальної. Не буває мови без людей – її носіїв, не буває нації без соціального порозуміння. Нація – це не тільки спільнота людей, котрі розмовляють українською мовою, а соціум – зі своєю вірою, родинними зв’язками, класовою структурою, кулінарними звичками та пріоритетами.

Радянський режим зруйнував сталу структуру українського суспільства, замінивши її на вигаданих ідеологами «радянських людей». І ці «радянські люди» стали тією руйнівною силою, яка усі роки з часу відновлення незалежності України тягне її у колишнє СРСР.

Українському населенню окупанти так довго прищеплювали ненависть і зневагу до всього українського, що під час критичних президентських виборів 2019 року значна його частина повелася на облудні обіцянки, які від самого початку неможливо було виконати, і легко повернулася у ставленні до свого рідного – до тих критеріїв, які були за часів Радянського Союзу.

Певною мірою це можна пояснити тим, що 337 років українців силою заганяли у домінуючий «русский мир». Усе, що тепер відбувається в Україні, – це ні що інше, як труднощі переходу від однієї – нав’язаної і домінуючої – культури до іншої. Але це лише частина проблеми, без розуміння і вирішення якої нація приречена на самознищення і вимирання.

Білінгвічність значної частини українців породжувала і породжує конфлікт між першою і рідною мовою – українською- та чужинською – російською, яка народженим у СРСР нав’язливо видавалася за єдино рідну.

Ця розірвана національна ідентичність українського народу й ускладнення усвідомлення на даному відрізку історичного виміру буття Української держави того, що в час глобалізації поняття нації вимагає свідомого суспільного договору громадян як засобу солідарності, і призвели до того, що нація стала фрагментованою і незахищеною перед викликами сьогодення.

А культурно-історичної ідеї нації виявилося замало для того, щоб навернути до українства пояничарену частину населення. Воно показало себе неготовим до сприйняття не лише умовної українізації України у 1991–2009 та 2014-2019 роках, а й поряд із цим і ліберальних інститутів, громадянських прав та свобод.

Постає необхідність визначення для самих українців, що ж може виявитися найефективнішим інструментом для їхньої солідарності. Адже очевидно, що проблема національної солідарності у пострадянській Україні породжена необхідністю заміни укорінених до свідомості частини громадян «радянських» понять і цінностей на модерні чинники української самоідентифікації й інтеграції.

Можна поставити запитання: чому більш як за 30 років ніхто так і не спромігся дохідливо пояснити самоцінність демократії і громадянського суспільства для України та українців?

Проте без національної та соціальної солідарності українці приречені на подальше вимирання і зникнення як народ у часи, коли незалежність української нації стала у руках олігархату, який сьогодні повністю контролює країну, інструментом захоплення ресурсів, території і активів. Не віднайшовши дієвого суспільно-інтегруючого чинника, українській нації годі й думати про те, що щось хоча б на йоту нині можливо змінити в житті України.

Між тим, фактор української національної ідентичності і соціальної солідарності є значущим чинником для відродження почуття національної єдності, яке нині у багатьох українців атрофоване. Бо за минулі століття іноземної окупації у частини українців вже на генному рівні закріпився симптом необхідності виживання будь-яким чином і за будь-яких несприятливих умов, який дійсно дав свого часу можливість нації хоч якось виживати, але став величезним гальмом для неї у часи виборювання українцями реальної незалежності.

Водночас позитивних змін в українському суспільстві неможливо досягти без знання і врахування притаманних йому на соціоментальному рівні факторів мотивації. І в цьому сенсі для досягнення національної солідарності також потрібно враховувати й фактори необхідності національної, етнічної, релігійної, культурної і мовної єдності, які сьогодні розмиваються, наштовхуючись на штучно створені олігархами соціальні антагонізми і кричущу класову нерівність.

І тому самоідентичність українців спроможна стати потужним щитом від маніпуляцій, нав’язаних їм силою. Водночас українцем може себе відчувати будь-яка людина іншої національності, яка поважає країну, в якій живе, сприймає її звичаї та порядки, знає мову титульної нації і готова приєднатися до української спільноти. А намагання жити в Україні, як це роблять прихильники Москви, відторгаючи і заперечуючи її мову і культуру, лише залишає таку пояничарену особу поза українським життям і вводить її у депресивний стан.

Україна повинна стати Україною в усіх сенсах: культурному, мовному й історично послідовному. Країною, де негативна роль російської трьохсотлітньої окупації має бути однозначно визначеною і оціненою. І чим раніше це стане зрозумілим для критичної маси українства, тим більше шансів матимуть українці зберегти себе як націю.

Питання національної солідарності не можна розглядати у відриві від проблеми солідарності соціальної, оскільки соціальна солідарність виконує життєво важливу функцію – відтворення соціальної системи на будь-якому її ієрархічному рівні, від груп первинних соціальних осередків до соціуму в цілому.

Рівень соціальної солідарності в українському суспільстві визначає ступінь гармонійності його функціонування і в цілому життєві шанси і перспективи. А відсутність солідарності несе у собі загрозу соціальної дезінтеграції.

У силу цього за нормального функціонування соціуму солідарність, як правило, є об’єктом неослабної уваги, як з боку правлячої у суспільстві групи, – в чиїх діях майже нероздільно присутні цілі відтворення суспільства і збереження своєї влади, – так і з боку інших соціальних інститутів, чия діяльність прямо обумовлена рівнем консолідації і кооперації їхніх членів.

Чинний в Україні режим хоча й формально нібито не декларує свою антиукраїнську позицію, але нічого не робить для утвердження національної складової українського суспільства. Своєю недолугою «економічною політикою» нищить навіть найменші паростки соціальної солідарності українців.

Необхідність усвідомлення досягнення національної солідарності, основних її характеристик, сфер реалізації та перспектив є сьогодні вкрай необхідною для суспільства. Україна відчуває нині великі проблеми з формуванням загального національно-культурного поля й утвердження правил національно-культурного співжиття, які були б прийнятні для більшості громадян.

Цілком очевидними є складнощі з мікронаціональною і макронаціоналною інтеграцією. А також не вселяють оптимізму і перспективи гармонізації взаємовідносин влади та суспільства на усіх рівнях. За цієї ситуації сфера громадянського суспільства і публічної політики мала б стати ареною для дискусії з приводу необхідності національної солідарності українців як найважливішої складової українського буття.

Необхідно визнати, що за всі роки незалежності в Україні так і не вдалося створити дієві інструменти розрусифікації і української ідентифікації. Адже нині на українських теренах проживають не лише українці, але й паралельно – «малороси», «хохли» і «недоросіяни». Для останніх, які є прямим продуктом правління радянської імперії, українська нація є міфічним утворенням, яка поки що так і не стала засобом соціальної інтеграції та національної ідентифікації суспільства.

Правління олігархів, котре замінило в Україні правління комуністів, не передбачало ні національних цінностей, ні ідеологічних уподобань, ні відродження української культури і мови. Для них Україна – це територія тотального визиску, який гарантовано приносить надприбутки за відсутності будь-яких інвестицій і вкладень.

Очевидно, що з розуміння цього необхідно саме виходити у пошуку української національної солідарності. І все має відбуватися так, як було в Іспанії під час Реконкісти, оскільки відвоювати у олігархів всю Україну відразу не вдасться. Потрібно відвойовувати починаючи із Західної України, далі йти у Центральну, а вже потім на Південь і Схід.

У цьому сенсі створення потужної загальнонаціональної профспілки на зразок польської «Солідарності», а вже потім на її базі – єдиної потужної і впливової української партії є цілком реальним завданням. Адже поки українські партії, в основній своїй масі прямо чи опосередковано фінансуватимуть олігархи, усунути їх від контролю над Україною неможливо.

Українське політичне і культурне життя та український інформаційний простір може бути профінансований лише українським бізнесом.

Таким чином, необхідно відвойовувати Україну в олігархів по одному квадратному міліметру, створюючи на відвойованій території зону свободи. Бо якщо українці поки що не здатні змінити «правила» гри, які принесли в Україну антиукраїнські сили, то вони цілком можуть заблокувати їхнє застосовування на територіях, котрі будуть очищені від безпосереднього впливу олігархічно-кримінальних кланів.