Люди наші, земля теж, а поминають чомусь Кирила
19 жовтня, 2018, 21:49 glavcom.ua
Як сказала моя подруга-художниця - легше написати роботу по новому, аніж там потрапляти в контур
«Ти там спитай в Києві, коли?»
- Мам, не варто йти в церку Московського патріархату, - кажу я мамі.
- Та знаю, - відповідає вона. - Але наша українська церква далеко, мені незручно і довго. І я ж не в церкву йду, а до Бога.
- Мам, ну ми вже майже отримали Томос, з нашого митрополита зняли анафему - і він більше 20 років чекав того і вірив, що так і буде! І 300 років ми не мали своєї церкви! Ми 300 років цього чекали! - емоційно розказую, наче то я 300 років чекала і страждала.
Мама слухає. І раптом каже: - А в московській церкві священник вже сказав, що ніякі вони не руські, а наші, українці. І земля українська. І люди. І ще священник сказав, служби скоро будуть українською мовою відправляти.
Але в неділю відвезла я маму в одеський Свято-Троїцький гарнізонний храм. Там було багато військових, учасників АТО, волонтерів...
А сьогодні мама телефонує. З пропозицією:
- Я оце подумала - треба все-таки, щоб храми були вже нашими, українськими. Всі. Щоб не треба було далеко їздити. Люди наші, земля теж, а поминають Кіріла. Ти там спитай в Києві, коли?
Оце питаю
А мама продовжує замальовувати картини за номерами. Ця робота - одна із найскладніших. Як сказала моя подруга-художниця - легше написати роботу по новому, аніж там потрапляти в контур.
- Та знаю, - відповідає вона. - Але наша українська церква далеко, мені незручно і довго. І я ж не в церкву йду, а до Бога.
- Мам, ну ми вже майже отримали Томос, з нашого митрополита зняли анафему - і він більше 20 років чекав того і вірив, що так і буде! І 300 років ми не мали своєї церкви! Ми 300 років цього чекали! - емоційно розказую, наче то я 300 років чекала і страждала.
Мама слухає. І раптом каже: - А в московській церкві священник вже сказав, що ніякі вони не руські, а наші, українці. І земля українська. І люди. І ще священник сказав, служби скоро будуть українською мовою відправляти.
Але в неділю відвезла я маму в одеський Свято-Троїцький гарнізонний храм. Там було багато військових, учасників АТО, волонтерів...
А сьогодні мама телефонує. З пропозицією:
- Я оце подумала - треба все-таки, щоб храми були вже нашими, українськими. Всі. Щоб не треба було далеко їздити. Люди наші, земля теж, а поминають Кіріла. Ти там спитай в Києві, коли?
Оце питаю
А мама продовжує замальовувати картини за номерами. Ця робота - одна із найскладніших. Як сказала моя подруга-художниця - легше написати роботу по новому, аніж там потрапляти в контур.