За що Європа любить Росію?
У чому корінь проблеми з неможливістю скасувати російську культуру
Чому європейцям так складно відмовитися від російської культури, хоч які дикі й антигуманні ідеали вона пропагує? Бо всім набридло жити за правилами. Хоча саме вони й визначають ступінь розвитку суспільства. Джерело: Gazeta.ua
14 травня урочисто відкрився 77-мий Каннський кінофестиваль. У конкурсній та позаконкурсній програмі чи не вперше навіть від початку повномасштабного вторгнення не було жодного українського фільму. Тим не менше, Україну в цьогорічних Каннах репрезентували росіяни.
Непрямо – російський режисер Кирило Серебренніков. На позір опозиційний до путінського режиму та декларативний політемігрант. Хоча його так зване дисидентство обмежилося півторарічним домашнім арештом без заборони на творчу діяльність, і саме в таких умовах він завершував постпродакшн біографічної стрічки про Віктора Цоя «Літо».
Подейкують, що неофіційним покровителем нібито опального митця в Росії був ідеолог «русского міра» Владислав Сурков, і через те покарання за нібито опозиційність було відносно м`яким. Виїхавши до Франції в березні 2022-го, Серебренніков зняв творчу фільм «Лімонов – Балада», про письменника й політика Едуарда Лімонова, відомого своїми антиукраїнськими поглядами та підтримкою російської агресії в Україні від 2014 року. Справжнє прізвище Лімонова – Савенко, і він етнічний українець, уродженець Харкова. На чому Серебренніков наголошував, а місто Харків у титрах пишеться почергово то Kharkov, то Kharkiv.
Прямо – режисер Сергій Лозниця, якого до 2022 року включно на Каннському та інших європейських фестивалях позиціонували українським. Хоча сам Лозниця вперто іменував і досі іменує себе громадянином світу. Справедливість вимагає нагадати: до повномасштабного вторгнення він отримував гроші на свої фільми і з українського державного бюджету. А в Держкіно України щиро бачили користь від того, що через Лозницю наша країна звучить на фестивальних майданчиках класу «А». Тобто, він був корисним, допоки не зробився ідіотом. Спершу маніпулюючи фактами в документальній стрічці «Бабин Яр. Контекст», де українці показані антисемітами, прямо причетними до погромів та розстрілів євреїв.
Потім – публічно адвокатуючи російську культуру та виступаючи проти її скасування. Тепер у позаконкурсній програмі Каннського фестивалю Лозниця представив документальний фільм «Вторгнення» – змонтований із кадрів, які він як режисер не знімав, бо не був в Україні і не бачив наслідків російського вторгнення на власні очі.
Такі подробиці потрібні, бо саме Серебренніков і Лозниця вважали себе потерпілими два роки тому. Коли українські митці тріумфували в Каннах, бо зробили присутність там цих двох неможливою. Обоє страшенно образилися: як так, скасовувати російську культуру лише через дії агресивної російської влади. Але, як бачите, тепер обоє повернулися тріумфаторами. А в їхній особі – і власне Росія. Українці протестували в соцмережах, проте на більше не мали сил та ресурсу.
«З одного боку, українців ніби підтримують, фінансують українську кінопродукцію, але водночас на червоній доріжці красується Ксенія Собчак, а Серебренніков влаштовує прем'єру фільму про російського ф-ста. Це не має ні пояснення, ні вибачення, це ганебна історія. Мабуть, це вплив великих російських грошей, але для мене це приклад російської гібридної війни», – коментувала прецедент Жанна Максименко-Довгич, голова Української гільдії режисерів.
Так, гроші. Так, гібридна війна. Проте є ще одна причина повернення росіян та Росії у позитивний західний інфопростір. І вона насправді основна, коли не лише на Заході, а й тут, в Україні, попри агресію звучать проросійські наративи та вперто триває пошук так званих «хороших русскіх». Аж до їхньої легалізації в українському інфопросторі не як ворогів чи опонентів, а як колег, рівних собі. Саме так прокоментував Віталій Портников свій діалог із російською письменницею Юлією Латиніною. Соцмережі дотепер у захваті від справді блискучої перемоги Портникова. Інтелектуальний двобій він виграв, як то кажуть, по очках.
Проте в загальній ейфорії все ж звучало і обережне: Портников молодець, розумник, красунчик, кладезь знань – але ж ані Латиніній, ані її прихильникам, ані будь-кому з «хороших русскіх» нічого не довів. Вони не відчувають себе переможеними. До них нічого ніколи не доходить.
«Он русский. Это многое объясняет» – такий слоган був у фільму Нікіти Міхалкова «Сибірський цирюльник», знятий ще 1999-го року. Якщо вдуматися, нема водночас безглуздішого й більш красномовного самовизначення росіян та російського. Буквально пояснюється воно ось так: росіянин може і має право на все, що завгодно, бо він – росіянин. Цим усе сказано, коментарі зайві, розумом Росію не зрозуміти, в неї треба тільки вірити.
Міхалков – не просто пропагандист та імперець. Він ще й неприхований монархіст. Тож не заморочується тлумаченням своїх слоганів. Натомість дешифрував дану сентенцію інший російський митець, письменник Сергій Довлатов. Йому була чужа радянська Росія, проте загалом Росія – аж ніяк. Нічого дивного, адже Довлатов, як і Володимир Висоцький, були вкорінені саме в російську культуру і обоє любили Пушкіна. При тому, що в СРСР обом було «всё не так, ребята».
Отже, в повісті Довлатова «Заповідник» серед персонажів є Михайло Іванович Сорокін, селищний маргінал, виписаний автором із неприхованою симпатією. Власне, довлатівські позитивні персонажі – переважно «зайві люди», ексклюзив так званої «великої російської культури». За сюжетом, сусіди заздрять Сорокіну, бо той може собі дозволити запити-загуляти, адже нічого за душею не має і ні за що не відповідає. Натоміть у кожного із заздрісників є своя сфера відповідальності. Через що вони проникаються тихою ненавистю до несправедливо влаштованого світу: чому один безкарно гуляє й хуліганить, а інші мають дотримуватися правил та обмежень.
Подібний спосіб мислення репрезентував Кирило Серебренников цьогоріч у Каннах. Лімонов представлений як крутий хлопець, панк, бісексуал. Він спробував секс із чорним чоловіком і заявляє, що кожен має хоч раз у житті отримати такий досвід. Сам режисер заявив: стрічка «Лімонов – Балада» є екранізацією книги французького письменника грузинського походження Емманюеля Каррера. Таким чином він пояснює романтизацію образу головного героя.
Корінь проблеми з неможливістю скасувати не лише російську культуру, а й загалом російський вплив на всі сфери, від політики до спорту – у очевидній, декларованій безкарності. Росіянин – це окремо взятий шкільний хуліган, із яким не можуть впоратися батьки, вчителі й поліція. Через те іншим школярам кортить брати з нього приклад. Не всім дозволяє виховання. Існує безліч факторів стримування. Проте саме непокірний, непідвладний приборканню бешкетник вважається сміливцем, ладним кинути виклик усьому осоружному.
Західна цивілізація помітно втомлюється від життя за правилами й обмеженнями, котрих стає дедалі більше. Приклад тому – успіх ультраправих сил на виборах до Європарламенту. Вже набридло стежити за словами. Добирати виразів до того, що зовсім недавно мало чітке стале визначення. Політкоректність виросла в домінування тих, хто ще вчора відчував себе враженими у різних правах. Можливо, так не є. Але збоку це саме так виглядає. Західна цивілізація хоче зберегти все здобуте в першій чверті ХХІ-го століття, при цьому ментально повернувшись на сто років назад.
А Росія там і залишилася. Не відмовляючись від благ західної цивілізації, вона застигла в розвитку якщо не початку ХХ-го століття, то його середини – так точно. За злочини всіх тогочасних російських режимів не покараний ніхто. Більшовизм не засуджений. ВЧК-КДБ-ФСБ не прирівняли до гестапо чи Штазі. Жодного російського воєнного злочинця ще не судив жоден трибунал. Натомість Росія досі – бажаний гість на міжнародних культурних майданчиках, поважний бізнес-партнер, росіяни лишаються рукоподаними. Звісно, дуже кортить порушувати правила і щоб за це нічого не було. Найближчим часом подібне ставлення навряд чи зміниться. Навіть по завершенні цієї ірраціональної війни. Адже раціоналізм так само поволі втомлює й дратує.