Тернистий шлях до миру. Погляд України, Заходу та Росії
«Метою Москви на окупованих територіях стане повне винищення української ідентичності»
У зв’язку з відміною візиту Президента США Джо Байдена до Німеччини з огляду на ураган Мілтон, презентація Плану перемоги України на саміті лідерів країн групи Рамштайн також перенесена. Зрозуміло, що не лише сам факт урагану став причиною зміни графіку Байдена, хоча такі природні катаклізми є чутливими для кожного демократичного лідера. Це безперечно накладається і на передвиборчий контекст, який вимагає підвищеної уваги Президента до власних виборців під час лиха.
Як Україна, так і Джо Байден зацікавлені у проведенні останнього засідання у форматі Рамштайн на найвищому рівні і зі стратегічно вагомими результатами. Для нас отримання сильної підтримки з боку партнерів, особливо військової, зараз є життєво необхідним. Для Байдена це може стати одним з кульмінаційних пунктів його президентства, який, не виключено, багато в чому визначатиме оцінки його ролі в історії.
Поки що організатори визначаються стосовно нових дат саміту. Чи відбудеться він ще до кінця жовтня, як сподіваються в офісі Президента, сказати складно, враховуючи складність узгодження графіків лідерів та ще більшу близькість такої дати до президентських виборів у США. Чи стане найоптимальнішим термін проведення засідання за лічені дні до американських виборів для масштабності його результатів – також не очевидно, враховуючи обережність Байдена.
І така обережність є доволі зрозумілою, враховуючи останні тенденції у динаміці підтримки Камали Гарріс і Дональда Трампа. Незважаючи на те, що лідерство демократичної кандидатки на загальнодержавному рівні (49% проти 46%) продовжує зберігатися, у семи ключових штатах, так званих swing states, відрив вже не такий істотний, +- 1 %, причому не всюди на користь Гарріс.
Поки український план перемоги очікує своєї презентації перед партнерами, як в західних ЗМІ, так і в політичних колах продовжують обговорюватися варіанти завершення війни, у т.ч. шляхом заморозки військових дій, обміну територіями, обмеженого запрошення України до НАТО тощо.
Незважаючи на неодноразові заяви Президента Зеленського про можливість закінчення війни вже найближчим часом, із наступним звільненням деяких окупованих територій дипломатичним шляхом, всі дипломатичні ідеї наших західних друзів з цього приводу поки що викликають несприйняття, а то й скандали. Варто хоча б згадати реакцію українського керівництва і громадськості на теоретичні роздуми міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського стосовно можливості передачі Криму Україні у віддаленому майбутньому, за результатами проведення нового референдуму. Не були сприйняті й думки Президента Чехії Петера Павела про те, що Україна має реалістично оцінювати свої військові цілі та, можливо, погодитися з тим, що частина її території може залишатися під контролем Росії, принаймні тимчасово.
Не сприймаються також ідеї про можливість вступу України до НАТО в межах підконтрольних територій чи в обмін на території, тобто згоду на тимчасову їх окупацію. Хоча навіть цей штучно обрізаний формат є зараз малоймовірним. І причина тут не лише у продовженні спротиву Вашингтону, а й у негативній реакції наших традиційних опонентів, у т.ч. Угорщини і Словаччини. І Братислава, і Будапешт сьогодні пов’язують такий крок з ризиком початку третьої світової війни. Водночас, наскільки твердими є такі стурбованості, а наскільки вони пов’язані з торгами за певні економічні привілеї, наприклад продовження закупівлі російського газу, сказати складно.
У контексті дискусій щодо планів завершення війни привернуло увагу нещодавнє інтерв’ю очільника російського МЗС Сергія Лаврова американському виданню Newsweek. У якості передумов для мирного врегулювання конфлікту він в черговий раз послався на ультимативні вимоги Путіна щодо передачі РФ Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей і Криму; нейтральний, позаблоковий і без’ядерний статус України; її демілітаризацію і денацифікацію, захист російськомовного населення та скасування всіх санкцій проти Росії. Такі вимоги йдуть навіть далі за т.зв. Стамбульські домовленості, які так любить згадувати російський диктатор.
Зрозуміло, що в Москві усвідомлюють всю абсурдність свої вимог, їх юридичну нікчемність і практичну недосяжність. Однак російські лідери наполягають на такій запитній позиції для отримання, у разі проведення переговорів, більш сприятливого для себе компромісу. На жаль, якщо компроміс буде будуватися між такими юридично нікчемними і практично недосяжними «хотелками» Кремля і виваженою та юридично обґрунтованою позицію Києва щодо кордонів 1991 року, кінцевий результат може бути далеко від норм міжнародного права.
Деякі наші міжнародні партнери, навіть дружньо налаштовані, в принципі розглядають можливість тимчасового, на невизначений термін, територіального компромісу з Росією. Одним з важелів впливу на Москву та аргументів на користь компромісу у деяких столицях сприймається і членство України в НАТО. При цьому нам нагадують досвід Фінляндії, яка пожертвувала 20 відсотками своєї території заради миру, Німеччини, країн Балтії.
Однак ризики замороження конфлікту, з перебуванням де-факто частини територій України під окупацією протягом невизначеного терміну, полягають не лише у можливості відновлення Росією війни проти України у майбутньому. Метою Москви на окупованих територіях стане повне винищення української ідентичності під гаслами «денацифікації» через проведення інтенсивних етнічних чисток, витіснення проукраїнського населення через політичні репресії, залякування, насильну релокацію, промивання мізків пропагандою, масове завезення російського населення. Тому про проведення через десятки років референдуму з метою відновлення територіальної цілісності України, про що згадував Сікорський, говорити абсурдно. Складним буде й будь-який інший шлях реінтеграції окупованих територій, навіть у разі, а можливо й з причини вступу держави до ЄС. Не виключено, що референдум стане необхідним не на тимчасово окупованих територіях, а в державі в цілому. І його результати можуть бути неоднозначними. Згадаймо хоча б досвід двох Кіпрів.
Що стосується прикладу Фінляндії, варто пам’ятати, що землі, які хоче зараз загарбати Москва, не єдині українські етнічні території, які держава втратила внаслідок попередніх російських окупацій і на які вирішила не претендувати заради миру під час розвалу колишнього СРСР. Так що дзеркальною до російських імперських «хотелок» запитною позицією Києва мало б стати цілком історично обґрунтоване повернення не лише нещодавно окупованих територій, а й Кубані, Стародубщини, Північної та Східної Слобожанщини. Тоді й кордони 1991 року можуть видатися досить прийнятним компромісом.