Кордони невизнаних республік

До початку війни з Росією у нашому медійному просторі інформації про невизнанні «держави» на теренах колишнього СРСР було обмаль. Певний сплеск зацікавлення відбувся в 2014-му, коли на українській території з’явилися власні «пухирі» з невизначеним статусом, але пізніше матеріалів на цю тему знову поменшало. Мені здається, що ми взагалі мало цікавимося життям і культурою наших сусідів; можливо, саме через це роль України в регіоні настільки слабка й нечітка.

Свого часу я побував у двох «невизнаних» республіках – Придністров’ї й Косові. Якщо перша здалася мені Чорнобильською зоною, таким собі совєтським заповідником, музеєм, в якому живуть бідолашні люди, то друга справила враження реальної й процвітаючої країни. З цього можна зробити висновок, що невизнані республіки відрізняються між собою так само, як і визнані, одного спільного знаменника для них підібрати годі. Тоді ж у мене з’явилася авантюрна ідея своєрідного туру невизнаними республіками постсовєтського простору, але з огляду на те, що вони контролюються Росією і російські спецслужби там всесильні, довелося від цієї ідеї відмовитися, адже все могло закінчитися у в’язниці.

На щастя, не тільки в мене виникло бажання ближче придивитися до життя в країнах за неіснуючими кордонами. Польський письменник Томаш Ґживачевський об’їздив ці республіки і написав про це цікаву книжку «Кордони мрій», яка нещодавно вийшла в українському перекладі Наталії Ткачик («Видавництво 21»). Томаш Ґживачевський– репортажист, письменник, мандрівник, аналітик, що спеціалізується на Центральній та Східній Європі. Член престижного американського клубу «The Explorers Club». Автор книжок: «Кордони мрій. Про невизнані республіки», «Життя і Смерть на Дорозі Померлих», а також «Через Дикий Схід».

Книжка «Кордони мрій» – це тринадцять захопливих художніх репортажів із псевдореспублік, що затягують читача в чорні діри альтернативних, але водночас таких справжніх реальностей. Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах, Курдистан, Придністров’я, «ЛНР», «ДНР» – де-юре вони не існують, де-факто там триває життя за своїми специфічними законами, надиктованими парадоксальною реальністю та невтіленими мріями про незалежність.

Я отримав цю книжку й думав, що відкладу її в чергу, щоб прочитати за один-два місяці. Але взявши в руки, щоб переглянути зміст і анотацію, вже не зміг відкласти: ця книжка справді затягує, і ці 300 сторінок читаєш за два дні. У чому секрет? У простоті: Ґживачевський не пробує видавати себе за когось кращого, ніж він є насправді, не робить пафосних порівнянь і планетарних узагальнень, він просто описує побачене, цікавиться життям людей і намагається уникати політичних оцінок. У центрі його прози – людина, а не геополітика. Історія тут служить тільки тлом, делікатним вступом, а головна роль відведена буденності, сучасності, бажанню вижити й жити нормальне життя навіть у тих «республіках», які ніхто нормальними не вважає. Ця простота дуже якісно вирізняє Ґживачевського на фоні багатьох його колег, польських репортажистів, які чомусь дуже часто стають суддями, а не свідками, філософами, а не репортерами. Так, можливо «Кордони мрій» - це не та книжка, яка змінить ваш світогляд, але вона цікава і дуже легко читається, а що ще треба читачеві?

А наостанок – фрагмент про актуальний нині Карабах: «Російські солдати – ще ті суки. Зразу розкусили, як на війні замутити бізнес. У нас і азербайджанців було замало важкої техніки. А в них повно танків, бронетранспортерів. Ну вони й почали їх здавати в оренду обом сторонам. До того обнагліли, що ввели погодинну оплату. Рано ми гатили в азерів із Т-72, а після обіду вони з того самого танка стріляли в нас».

Цікаво, правда?