Листівка з окупованої території

Це був фешенебельний район Фамаґусти, де любили відпочивати голівудські зірки й багатії
фото: facebook.com/andriy.lyubka

Не все в світі можна пояснити українськими прикладами й аналогіями

З глибокого сну мене вирвав спів езану. У кімнаті були зашторені вікна й панувала абсолютна темрява, а в ній розкотисто лунав мусульманський заклик до молитви. Це було настільки несподівано, що я відчув переляк. Здалося, що я вже помер і лежу в домовині. А десь наді й навколо мене славлять Аллаха.

Богдан Задура колись геніально описав цей стан у вірші «Інша кімната»:

Коротку мить

після пробудження

не знаєш

де ти

котрогось разу

так може залишитися

назавжди

Але того разу мені пощастило, бо вже за мить я пригадав географічне розташування місця, в якому заснув: Фамаґуста, невизнана Турецька Республіка Північного Кіпру. Окупована й оточена колючим дротом частина благодатного острова. Не аж такого великого, щоб називати його райони за сторонами світу. Як на мене, в назві вистачило б і просто слова «турецька» – воно пояснює суть цього химерного утворення значно краще за недоречний епітет «північна».

Я перейшов – цілком легально, якщо хтось спитає – із визнаного у невизнаний Кіпр, бо хотів подивитися на квартал Вароша, колись фешенебельний курорт на околиці Фамаґусти. Це химера в квадраті, адже це невизнана територія невизнаної території. Перед окупацією, на зламі 60-х і 70-х, тут полюбляли відпочивати голлівудські зірки, дехто з них навіть нерухомість собі прикупив, а іншим її подарували з промоційною метою, щоби блиском селебрітіз принадити побільше туристів.

Саме цим фактом місцеві пояснюють той феномен, що турки не включили Варошу у склад своєї квазіреспубліки. Не хотіли створювати собі зайвих міжнародних клопотів. Тож греків прогнали, а Варошу обмотали колючим дротом. З того часу це місто-привид. Кажуть, рух військ був настільки стрімким, що на столах залишилися недоїдені обіди, а магазини повнилися крамом, який власники не мали жодної змоги забрати.

У цьому світі покинутих будинків і порожніх вікон канадський письменник Стівен Гайтон розмістив сюжетну канву свого роману «Соловей не дасть тобі заснути»

Буцімто за дротом потайки залишилося кільканадцять людей, а до них згодом долучилися ще кілька тих, що мали проблеми із законом чи хотіли втекти від минулого життя. Тож у покинутому місті живе собі секта, яка вирощує курей, збирає оливки й помаранчі, а одяг бере з покинутих крамниць і супермаркетів. Ціле місто до їхніх послуг. Місто поза часом і за колючим дротом.

Цей психологічний трилер так мені сподобався, що я вирішив злітати й побачити Варошу на власні очі. До того ж минулого року до неї відкрили обмежений доступ: протягом світлового дня мандрівник може пройти через колючий дріт, взяти напрокат велосипед і покататися покинутими вулицями під наглядом миротворців з ООН.

Що мені нагадала Вароша? Українське місто Прип’ять у чорнобильській зоні відчуження. Інфраструктуру, яка під упливом часу поволі руйнується, потрощене скло і природу, що тріумфує на кожному кроці. Збляклі вивіски популярних брендів, що ніяково визирають над випотрошеними крамницями. Будинки, що помирають від туги за своїми власниками.

Власне кажучи, Вароша і лінія розмежування між грецькою й турецькою частиною Кіпру – це єдине, що ще нагадує про окупований статус частини острова. Бо турецький Кіпр давно живе своїм життям, яке мало відрізняється від життя у визнаній республіці. Тут усе більш-менш схоже, тут скрізь можна розрахуватися міжнародними платіжними картками і купити товари глобальних брендів. Різниця між визнаною й невизнаною, грецькою і турецькою частинами острова десь така сама, як і різниця між Грецією й Туреччиною – в другій брудніше, дешевше й смачніше.

Чимало людей порівнюють невизнаний Північний Кіпр із Донбасом. Це порівняння напрошується само собою, але воно хибне, адже наслідує материкову логіку й непридатне для пояснення острівних феноменів

Особливо острова, який за свою історію багато разів переходив із рук у руки, тож поняття «корінне населення» є для нього дуже умовним.

Конфлікт за Кіпр між турками й греками почався не в 1974, а на п’ятсот років раніше, коли османи захопили Константинополь і поклали край існуванню Візантійської імперії. Зрештою, турки й греки і досі могли б жити у окремій греко-турецькій республіці Кіпру. Каменем спотикання стала не так ворожість одних до інших, як прагнення греків-кіпріотів втілити ідею енозісу і злитися з Грецією; саме проти цього виступили турки-кіпріоти.

Бо про це завжди треба уточнювати: є греки-кіпріоти й турки-кіпріоти, ототожнювати їх без застережень з греками й турками буде абсолютно неправильно. Наприклад, на невизнаній турецькій частині, попри те, що вона турецька, панує лівосторонній рух, скрізь британські розетки, а ціну нерухомості визначають у фунтах стерлінгів. Греки-кіпріоти й турки-кіпріоти у повсякденному житті, звичках і традиціях мають більше спільного між собою, ніж з континентальними греками чи турками.

Що, ясна річ, аж ніяк не скасовує нелегітимного характеру окупації частини острова турецькою армією. Але вкотре нагадує: не все в світі можна пояснити українськими прикладами й аналогіями. А мандрувати варто бодай для того, щоб зняти ці окуляри спрощень з очей.