Онуфрій вважає себе росіянином по духу, натомість Україна для нього чужа

Митрополит Онуфрій, очільник Української православної церкви московського патріархату, підтвердив (реагуючи на журналістське розслідування про російські паспорти ієрархів УПЦ МП) своє російське громадянство. Від якого він формально не відмовився, хоч сьогодні заявляє, що громадянство «полишив». Як доказ зазначив: «особливо це було підтверджено, коли я виступив проти війни росії з Україною і засудив російську агресію». На цій підставі Онуфрій ствердив: «Вважаю себе громадянином тільки України».

Це неправда.

Проти війни митрополит виступив після 24 лютого 2022 року. Отже, до цього часу, навіть у своїй свідомості, він залишався громадянином російської федерації – держави, війська якої вторглися в Україну ще у 2014 році.

Мало того, юридично процес набуття й відмови від громадянства не знає процедури під назвою «полишати». Таким чином, очільник УПЦ МП сам підтвердив, що він громадянин держави-агресора і держави-терориста.

У фіналі своїх вельми туманних пояснень Онуфрій запевнив, що «не рахує» себе іншим громадянином, «крім рідної моєї землі – України». Він не знає, як його «рахують» політики. Запевняє, що «російського паспорта у мене немає».

Подумали, що вони найхитріші

За великим рахунком, політикам немає жодного діла до «рахування» митрополита УПЦ МП російським громадянином. За винятком лише тієї обставини, що він називає себе очільником української церкви. Тому, щоб не «рахуватись» російським громадянином, потрібно проявити волю й просто відмовитися від двоголового паспорта. Способів, як це зробити, вистачає – було б дійсне бажання.

Натомість митрополит Онуфрій заповзявся, щоб тримати українців за дурнів. Слова про «полишення» російського громадянства, «не рахування» себе громадянином рф необхідно розцінювати так само як його заяви про те, що УПЦ МП «відмежувалася» від РПЦ на соборі 27 травня 2022 р.

У церковному праві та українському законодавстві немає терміну «відмежування». Для очільника московської церкви в Україні його використання було способом маніпулювання державними органами й намаганням ввести в оману українське суспільство. Яке після широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну вимагало від держави, церкви і релігійних організацій розірвати всі зв’язки з Москвою.

Замість стати на бік свого народу, УПЦ МП вирішила вдатися до «хитрощів» з надією, що ніхто не розбереться в тонкощах канонічних термінів. Всі мали бути задоволеними, що церква на чолі з Онуфрієм стала начебто незалежною.

Але правди не сховаєш: статус УПЦ МП не помінявся й вона залишається частиною РПЦ, повністю підпорядковуючись москві. Так само і митрополит не може приховати, що за паспортом він росіянин і від цієї громадянської ідентичності не відмовиться.

Росія його «прийняла», Україна – «відкинула»

У роз’ясненнях Онуфрій щиро розказав і те, що його приналежність до Росії не має лише юридичної складової. Він вважає себе росіянином по духу, натомість Україна для нього чужа, а то й більше – вона йому нелюба.

Бажаючи навчатися на священника, в 1969 році українець із Буковини Орест Березовський намагався вступити до Одеської духовної семінарії. Однак тут йому відмовили, бо, за словами митрополита, він покинув навчання у Чернівецькому університеті, що розцінено як «пляму на українському атеїстичному суспільстві, яке навіть в університеті не виховало в мені дух атеїста».

Прийняли його натомість у Росії, де в Загорську знаходилась знаменита Троїце-Сергієва лавра і при ній московські Духовна академія і Семінарія. «Там мене не відкинули, як це зробили в Україні», – нарікає митрополит.

У1971 р. він прийняв чернечий постриг. «У стінах Свято-Троїцької Сергієвої Лаври – з неприхованою ностальгією написав Онуфрій – я провів дев’ятнадцять років. Це були прекрасні роки мого життя.(…) У нас була прекрасна духовна сім’я, ми поважали один одного, переживали один за одного і допомагали один одному. Я був щасливий і мріяв прожити у святій обителі все своє життя». Але не так сталося, як гадалося. У 1988 році його «перевели» до Почаївської лаври, а два роки пізніше «на рідну Буковину».

Зауважимо, що митрополит не вказує, хто його перевів до України і чому він підкорився, хоча у Загорську почувався прекрасно. Це могли зробити лише «відповідні чинники» в Москві, які намагалися взяти під додатковий контроль ситуацію в Україні, де на хвилі перебудови почалося національне, духовне та релігійне відродження.

Особливо перевірені кадри

Контролювати процеси в Україні, звісно, найрезультативніше «особливо перевіреними кадрами». Розрахунок справдився: на початку 1992 р. єпископ буковинський Онуфрій відмовився підписати звернення архієрейської наради УПЦ до патріарха Алексія II про пришвидшення процесу розгляду документів Собору УПЦ з листопада 1991 р. в справі автокефалії Української церкви.

У 2018 р. митрополит Онуфрій зробив усе, щоб торпедувати надання Томосу Православній Церкві України. На догоду імперським інтересам Росії, громадянином якої – по паспорту і по духу – є Орест Березовський.

Для молодших читачів варто роз’яснити інші обставини церковної кар’єри Юрія Березовського, щоб зрозуміти його слова про те, що Україна його «відкинула». У пізньому СРСР переважна більшість чинних православних приходів була на українській території, більшість кандидатів на священників і монахів були українцями. І тому московське керівництво постійно докоряло (аж до організаційних висновків) київській владі та владі на місцях у недостатній боротьбі з релігією та українським буржуазним націоналізмом.

Свідченням цієї політики було й те, що православні духовні семінарії знаходилися в Ленінграді, Загорську і Одесі, а не в Києві, Полтаві чи Львові. Бо більшість українських вірян проживало в західній і центральній Україні.

Митрополит Онуфрій цих фактів не бере до уваги, так само як йому далека думка про те, що в складі СРСР Україна була колонією. І що вже понад 9 років росія намагається відновити цей статус нашої держави, прагнучі знищити незалежність України та винищуючи нашу націю.

Риторика з 2019 року

На кінець своїх роз’яснень Онуфрій повторив, що він «засуджує війну Росії проти України» й глибоко вдячний «тим росіянам, які прийняли мене тоді, коли моя Україна відвернулась від мене». Він знає, що «і сьогодні й в Росії, як і в Україні, є багато добрих і прекрасних людей, які не спекулюють війною, а щиро засуджують її як явище, яке не зближує людей, а навпаки – розділяє. Нехай таких людей буде більше, ніж тих, хто схвалює війну або гріє на ній свої руки».

Після року широкомасштабної війни очільнику УПЦ МП було б варто поміняти платівку й не говорити про «спекулювання війною» мільйонами українців, які стали на захист своєї держави, свободи й гідності. Перед смертельною загрозою з боку Росії, яку на війну проти України благословив патріарх Кіріл та всі російські єпископи. Наголошу: жоден російський владика не засудив війни і Путіна.

Так само як Путіна не засудив сам Онуфрій.

Словами про «схвалення війни» та «нагрівання на ній своїх рук» Онуфрій став в позу політика, учасника виборчих перегонів й відвертого промоутера російських інтересів в Україні. Усі пам’ятаємо з 2019 року московську пропаганду про «партію війни» в Києві та риторику про «заробляння на війні», що мало зруйнувати підтримку президента Петра Порошенка та скасувати автокефалію Української церкви.

Сьогодні такі ж самі слова очільник УПЦ МП скерував проти чинної української влади й особисто президента Володимира Зеленського. Будемо сподіватися, що на Банковій все почули й зрозуміли.

І тому «Карфаген має бути зруйнований». Для захисту української незалежності та демократії якомога швидше має бути ухвалений законопроєкт № 8221 «Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій». російська православна церква та її філія УПЦ МП мають бути заборонені законом.