«Укрзалізниця» - атракціон для тих, кому бракує в житті пригод

Історію цієї країни слід розповідати в потягах. В потягах робити дурниці та потягах Укрзалізниці. Власне, в потягах її історія й розказується, а то й навіть розгортається, розгойдується й не менш рідко постає. Схоже, аби більше її розповідалося та менше творилося – колійовці зменшують кількість нічних потягів й збільшують чисельність сидячих. Потяги – найбільш недооцінені комунікаційні майданчики. Найпопулярніші коворкінги, колівінги і колежанки.

Цей болотень, себто період між серединою жовтня та першими тижнями квітня, – час для спонтанних ідей, рішень та мандрів. Час пригод. Се захисна реакція організму на довколишню атмосферу. На авітаміноз вражень та чуттів.

І якщо вам дуже бракує всього цього на свою гепу. Якщо ви не цураєтесь дурнуватих ситуацій, незручних діалогів та пауз. Якщо вам не вистачає цікавих історій для оповідей чи тем, аби знаходити спільну мову з незнайомцями. Якщо осіння, післяпразникова, дневалентинівська чи недовесняна депресії сіли вам на карк, мов за святковий сіл, і не дають дихати – звертайтеся за поміччю до Укрзалізниці. Із нею ви ніколи не знудитесь. Бо її друге ім’я – Пригоди.

Зізнаюсь в крамолі. Поки інші жаліються на надмірну тривалість поїздок, на якість обслуговування, на плацкарт як явище чи то таки феномен, на ароматні перекуси у вітчизняних потягах – я від цього всього кайфую. Щоразу, коли входжу до вагона – моє тіло проймає трепет в передчутті пригод.

Хто, як не ця потягова компанія, виганяє нас із власних зон комфорту ментальними стусанами та запотиличниками. Галасом та нічними балачками, ніби криком душі, що водночас є сповіддю. Запахами, котрі smells like teen spirit.

Хто іще ставить перед вами такі виклики (як все ще модно казати – челенджі), котрими можете себе випробувати не згірш того, що радять ваші дорогі (де)мотиваційні тренери (вони ж коучі) та духовні наставники (гуру). Яких вмінь (скілів) можна набути. Які рівні пройти. Як навчитись тайм-менеджменту краще, якщо маєш 9-годинну подорож Закарпаттям, не покидаючи вагона. І все це за смішні гроші.

Що це, як не пересувні зони дискомфорту? Вікна, котрі не зачиняються, як підліткові ґештальти. Її вокзали оснащені найсучаснішими залами завищених та занижених очікувань. А ще ж комплексні обіди, але тільки для тих, хто їздить в Інтерсіті. Елітні. Бо комплекси можуть собі дозволити лиш багатії та ті, хто хочуть їм подобати. Бідним й те не по гаманцю.

Укрзалізниця настільки потужна, що постачає групкам по 18-81 пасажиру своїх майже приватних провідників, ніби для маленької-маленької нації. Де ж іще протягом кількох годин ви отримаєте змогу побалакати із живим провідником? Де ж іще за цей ж час зможете здружитись із купкою люду так, що будете готові разом творити революції й перевороти масштабів Петушинських, як у Вєнєчкі Єрофєєва?

А ще ж ця контора вміє застати зненацька, коли ви жодної підлости чи іншого челенджу од неї не очікуєте.

Вона непередбачувана, тож тримає вас завше в тонусі, починаючи із квесту з придбанням квитків й закінчуючи невідомістю, чи розбудить вас провідник на необхідній станції. Саспенс в чистому вигляді. Куди там Кінґові з його книжками та Гічкокові з його фільмами.

Ви ніколи не відаєте, чим здивує вона вас цього разу. Який урок зможете винести із цієї поїздки. І чи вдасться цього разу від неї винести ноги. Квиток до станції усвідомлення чого отримаєте цього разу.

Кожна поїздка не обходиться без інтриги – хто ж не здасть постелі? Скількох рушничків не дорахується провідник? Можна робити ставки й бавитись в детективів, намагаючись все це передбачити та прорахувати.

Хто ж іще може підняти так настрій самою лиш назвою Нічний швидкий, не беручи останнього слова в лапки й не ставлячи вкінці смайлика?

Хто ж іще дає стільки приводів для розмов, здружує таку силу-силенну незнайомих людей?

Тому я все це дуже ціную. І такі моменти, як той, котрий трапився зі мною під час однієї з недавніх поїздок.

Коли купуєш квиток на 34-е плацкартне місце, за відсутності кращих варіантів, то нічого доброго й не очікуєш. Особливо, коли їхати доводиться вночі, без постелі й 5 годин. Таким суворим набором ніби перестраховуєшся од каверз УЗ, мовляв, куди вже далі? Тому сподіваєшся хоч так-сяк перекимарити кілька годин, бо завтра цілісінький день доведеться провести на ногах.

Проте Укрзалізниця не була би собою, якби не вчила вчених.

Того разу УЗ перегнула. В буквальному сенсі, бо моє верхнє 34-е виявилося під кутом. Я спробував розкласти полицю, і яким було моє здивування, коли в ланцюжку, котрим вона кріпиться до стіни, бракувало однієї чи двох ланок. З іншого боку, звісно, все гаразд. Тож зі сторони проходу лежак видавався цілком собі рівним, натомість в напрямку вікна він поступово підіймався й відсувався од стіни, ніби цурався її.

Тієї ночі я був в доброму гуморі. Зранку чекала дорога до Словаччини й відкриття собі чарівного світу місцевих залізниць. Тож я би не був собою, якби не спробував довести УЗ та світові, що мені на все наспати, й таки поліз на сей атракціон без зайвих шкандалів та ґвалтів.

Очевидно, наша колєя хотіла навчити мене, яких несподіваних позицій доведеться приймати в житті. Як реагувати на неочікувані обставини, як швидко приймати рішення, креативно виходити із обставин (чи все таки положень?), чи варто все ж стояти на своєму, не відступати та не здаватися?

Проте їхати на цій полиці виявилося іще цікавіше. Укрзалізниця ніби намагалася мені вказати на моє місце, бо під час руху я все з’їжджав в проміжок біля стіни. Лежаком добряче гойдало, правда, не як колискою, а як тараном, котрим намагаються пробити міські мури. Крім того, пані, котрі зайшли в Львові й мали нижнє 33-є, дуже чудувалися цій конструкції та переживали, що серед ночі гепну прямо на них.

Врешті довелося здатися й перелізти на вільне 36-е від гріха подалі й ближче до сну.

На таких атракціонах Ілон Маск міг би спокійно готувати астронавтів для своєї марсіанської місії. Натомість ними можемо користуватися ми, прості смертні.

Укрзалізниця ніби постійно покращує сервіс, але вміє при цім не здавати позицій. Вона наче й запускає нові зручніші потяги, але в найневигідніший для пасажирів час. Перетворює касирок на привітних пань, але розклад роботи кас створює такий, аби утворювались велетенські черги. Запускає нові маршрути, але наче навмисне так, аби якнайнезручніші, аби пошвидше закрити. Вона майже не пізнить, але ніколи не маєш певности, що точно доберешся до місця прибуття. Ніби у всьому мусить зберігатись баланс.

Для країни таких розмірів повинні існувати різні варіанти й можливості добратися з одного кінця в інший. Не одними лише сидячими та з кількома пересадками, котрі не лише швидші, а й значно дорожчі. За пасажиром має зберігатися вибір. Направду люблю наші плацкарти та купе. Цю прекрасну без-вайфайну віддушину. Без сповіщень, новин, мемів, чатів й срачів (до слова, за кілька поїздок словацькою залізницею так жодного разу й не вдалося підключитися до інтернету, на польській колєї теж далеко не завше це вдається). Де можна лягти й подрімати до ранку. Можна врешті знайти час, аби прочитати книжку, а то й не одну. Або й написати півкнижки в дорозі з одного краю неньки в інший, а другу частину, повертаючись в зворотному напрямі. Там можна запастися героями на кілька історій або й самому стати одним із них. Власне, іноді самі подорожі на борту Укрзалізниці – вже саме по собі геройство. Коли бракує в житті пригод, то часом й такого геройства з головою достатньо, аби відчути, що досі живеш.