Прощавай, радянська бухгалтерія недовіри

Кожного дня на моєму робочому столі лежить досить товста стопка паперів, які я змушений підписувати. Це – акти виконаних робіт.

Суми на цих паперах різні: від двох тисяч до двох мільйонів гривень. Але незалежно від суми я маю їх підписати. Без цього бухгалтерська операція не вважається завершеною – навіть якщо послуга фактично надана, клієнт не має жодних заперечень, гроші сплачені, і всі сторони задоволені.

Та потрібен ще один папір. Підписаний. З датою

І ось тепер – здається, я підписуватиму таких паперів значно менше. І не тільки я. А й тисячі керівників і бухгалтерів по всій країні.

Що ж трапилося?

Йдеться про скасування обов’язковості актів виконаних робіт як окремого первинного документа. На перший погляд наче технічна бухгалтерська новина. Насправді — це крок значно ширший. Це крок від однієї моделі економіки до іншої.

Бухгалтерія ніколи не є нейтральною. Вона відображає тип держави.

У Російській імперії бухгалтерія була частиною торгової традиції – вона обслуговувала підприємця. Після революції ситуація змінилася радикально. Власність стала державною, підприємства втратили самостійність, а бухгалтерія перестала обслуговувати прибуток й почала обслуговувати план.

У 1930-х роках, за часів Йосипа Сталіна, фінансова дисципліна перетворилася на частину системи тотального контролю. Помилки в документах могли трактуватися не як технічні неточності, а як саботаж або шкідництво. І це були не метафори. За «шкідництво» давали реальні строки. Люди опинялися в таборах. Колима – це не літературний образ, а елемент економічної історії також.

У такій системі бухгалтер не просто рахував цифри. Він захищався. Кожен документ був страховкою. Кожен підпис – щитом.

Звідси принцип: немає паперу – немає операції.

Це і є бухгалтерія недовіри.

Недовіри до директора, до виконавця, до самого факту господарської діяльності.

Довіряли лише встановленій формі.

Незалежна Україна перейшла на міжнародні стандарти фінансової звітності. У законодавстві з’явився принцип «переваги сутності над формою». Бізнес почав працювати з електронними системами.

Але ментальна модель залишалася довго незмінною.

До бухгалтерії недовіри додалася податкова недовіра. Бізнес мав постійно доводити, що він нічого не порушив. Податкова часто виходила з протилежної презумпції: якщо щось оформлено «не так», значить, є порушення.

Це продовження одного ланцюжка.

Якщо в радянській системі бухгалтер захищався від держави, то в пострадянській бізнес часто захищався від податкової. І знову ж таки – папером.

Акт виконаних робіт став символом цієї спадщини.

Є договір.

Є рахунок.

Є оплата.

Є фактичне виконання послуги.

Але цього недостатньо. Потрібен ще один документ – акт. Без нього операція ніби зависає в повітрі.

У ринковій економіці контроль спрямований на економічний зміст. Якщо операція реальна, якщо вона підтверджується рухом грошей і господарською логікою, – вона існує. Аудит перевіряє суть процесів, а не кількість підписів.

Скасування обов’язковості актів насправді не про папір. А про іншу філософію.

Про перехід від презумпції недовіри бізнесу до презумпції відповідальності.

Держава, яка виходить з того, що бізнес апріорі винен, вибудовує складні бар’єри. Держава, яка визнає, що бізнес відповідальний і добросовісний суб’єкт, залишає контроль, але прибирає зайві технічні ритуали.

Можливо, мої щоденні стопки паперів стануть тоншими.

Але важливіше інше: тоншатиме інерція радянської бухгалтерії страху.

І якщо ми справді попрощаємося з бухгалтерією недовіри – це буде значно більша зміна, ніж просто скасований акт виконаних робіт.