Чому Індія така… Індія?

Міністр закордонних справ Індії Субраманьям Джайшанкар підтвердив, що Україну не запросили на саміт «Великої двадцятки». Він пояснив це тим, що G20 виступає за зростання та розвиток, а не за розв’язання конфліктів, передає іспанська агенція EFE.

Заява ця є настільки ж обурливою, наскільки й алогічною. Адже Росію – в особі її керівника Путіна – на саміт запрошено. При цьому Індія не підписувала і не ратифікувала Римський статут Міжнародного Кримінального Суду, тож Путіну, якщо він навіть приїде до Нью-Делі, не загрожує арешт.

Запрошуючи Путіна, Індія дає ляпаса не тільки Україні, але й лідерам «Великої двадцятки», котрі, без сумніву, сприйматимуть комунікацію з російським диктатором як плямування своєї репутації. Проте, вочевидь, саме Путіна у Нью-Делі бачать тим політиком, котрий сприяє «зростанню та розвитку» – на відміну від України, що уособлює для Індії «розв’язання конфлікту».

Абсурд ситуації та відвертий виклик світу підсилено і тим, що на зустріч «Двадцятки» запрошено представників «Глобального Півдня», тобто країн, які постраждали від припинення Росією «зернової угоди».

Чи свідома Індія того, що вона робить, і якщо свідома, то чому займає саме таку позицію?

Перш ніж підійти до відповіді на це питання, нагадаємо, що у травні цього року президент України Володимир Зеленський на саміті «Великої сімки» мав зустріч з прем'єр-міністром Індії Нарендрою Моді. Це був їхній перший особистий контакт за час повномасштабної війни.

Моді пообіцяв Україні гуманітарну допомогу. Але нічого не сказав з приводу російської агресії. І, певна річ, не засудив дії офіційної Москви.

Наступного місяця, тобто у червні, Моді полетів до Вашингтону. Оглядачі сподівались, що русофобія Америки (якщо вона є) вплине на русофілію Індії, але цього не сталося. В гостях у Байдена Моді повторив свій спіч про відданість миру – проартикулював нічим не наповнені тези із серії «за все хороше і проти всього поганого».

«З самого початку подій в Україні Індія робила наголос на дипломатії», – заявив Моді, цнотливо називаючи російську агресію «подіями в Україні». Таким чином, ані Зеленський, ані Байден не навчили Моді вимовляти слово «війна». Але чому в такому разі його навчив Путін?

Річ у тім, що до Путіна значимими для Індії людьми були очільники Радянського Союзу. Це вони затарювали Делі зброєю для війни з Пакистаном. Вони ж надсилали гроші та інші ресурси для побудови там соціалізму. Після краху СРСР Росія очікувано продовжила справу годування з руки потенційних союзників.

Як же так – заперечить читач – адже індійська економіка входить у п’ятірку найпотужніших економік світу. Невже Індія, як і за радянщини, має аж таку залежність від ласки Москви?

Не зовсім. Але поки що не збирається ламати традицію. Тим паче в ім’я України, з якою Індію мало що пов’язує.

До того ж, постачання російської нафти до Індії під час війни зросло у рази. Причому купує Нью-Делі паливо не тільки для себе – його потім перепродають, а це – величезний ринок та надприбутки для держави. Недарма Індію називають «пральнею» для російської нафти.

Відмивати, як бачимо, можна не тільки гроші. Інколи від крові відмивають навіть нафту. А те, що йдеться про кров якихось там незрозумілих та далеких українців, Індію хвилює найменше.

Щоправда, Нарендра Моді публічно заявляє Путіну, що він – проти війни. Чи є це політичною риторикою, котра ні до чого не зобов’язує? Здебільшого так, але зауважимо, що Індія має власні больові точки. Приміром, її конфлікт з Китаєм. Держави сваряться за чималий спірний відтинок кордону, суперечки довкола якого переходять з гострої фази до мирної, і навпаки.

При цьому населення Індії стрімко росте – нині це країна з найбільшою кількістю мешканців, котрих вже на 3 млн більше, аніж китайців у Китаї. Індія пишається приростом свого населення і говорить про власні «демографічні дивіденди». Натомість не акцентує на проблемах, які супроводжують ці самі дивіденди – наприклад, тотальне безробіття.

Водночас Індія є найшвидшою за розвитком економікою у світі. Вона має амбіцію отримати умовний титул «наддержави». Хоча тверезі голови в Індії свідомі того, що наддержавою стають за показником ВВП, рівнем технологій та військової могутності. Самих лише 1,5 млрд населення для цього замало.

Щодо суперника Індії Китаю, то він вже почав відставати від своєї сусідки по ряду позицій, хоча і не поступається пальмою першості у своєму регіоні. Китай все ще випереджає Індію за ключовими показниками – грамотністю населення та рівнем охорони здоров'я тощо. Але Сполучені Штати дуже зацікавлені у тому, щоб стримати розвиток Китаю і не допустити, аби він став одним зі світових гегемонів.

Для США вигідна співпраця з Індією, яка є елементом гри у стримування та противаги. Для Індії ж зі свого боку необхідною є диверсифікація ризиків. Адже якщо Росія «паде» (буквально чи фігурально), хто тоді підтримає Індію на світовій арені? А відтак і Україна зацікавлена у тому, щоб Індія почала процес «розлучення» із Москвою та зближення з Вашингтоном.

Звісно, ми можемо хіба що мінімально вплинути на перспективи дружби цих двох країн – США та Індії. Проте якщо це в наших інтересах, таку дружбу слід розглядати як точку докладання найретельніших зусиль. Дипломатія робить неможливе можливим, але доки ми в це не віримо, нам залишається стояти осторонь тих великих світових майданчиків, куди Україну, на жаль, не запрошують.