Українська народна японська мудрість
Шукати усамітнення найлегше не в пустелі – а тут, у мурашнику найзаселенішого на землі міста. І втопитися в безумстві його вогнів. Усе ж перед цим актом переходу в невидимки не витерпіла – бо найбільше все ж люблю блукати пирятинами світу – і поїхала до Фудзі.
І чекала дозволу небес глянути на нього – до речі, цей діючий гігантський вулкан з ХVII століття в приватній власності синтоїстського Великого храму Хонґу Сенґен, в нього є дарча від сьогуна Токуґава Хідетада...
І поки небо думало, чи зняти хмару з Фудзі, я знайшла інше вирішення питання. Мене вкрало з головою Кавагучіко. Воно плюскало тихими водами й шептало свої японські слова про те, що кінця немає...
І ось гляньте, що я знайшла!
Ця прекрасна скульптура найвідомішого майстра Японіі Кітамура Сейко – просто так, для всіх стояла на березі в оточенні червоних кленів, час яких саме настав.
На дошці поряд було написано, що Кітамура Сейко приїхав на оце місце, де я стою, в свій 101 рік життя, був просто вражений цим сполученням сусідства священної Фудзі, що підпирає небо – і загадкового заворожуючого озера Кавагучіко. Пишуть, що довгих і напружених два роки скульптор пробував знайти форму для свого почуття... я спершу подумала – чого два роки довгі? А тоді додала їх до 101 – і знайшла в цьому не лише арифметику... В свої 103 він створив цих двох танцівниць: ліва – «позитив», права – «негатив», ваза між ними – це Кавагочіко, джерело мудрості, надії, життя й краси... в ньому змішуються обидві протилежності, які завжди разом... і – це вічна драма пошуку суті, сенсу, відповіді, кінця їй немає...
Так відповів мені Кітамура Сейко в свої 103. Хоч я не спитала вголос...
Далі було вже безтурботно якийсь час, як це буває, певне, в щойно народжених – їм ще не написало на роду якихось тяжких печалей... або вже стерло й підсунуло нову сторінку, якщо вірити в те, що після кінця – знову запускають твоє кіно спочатку.
Ну й стрілися дорогою несподівано для японського пирятина оці персонажі братів Грімм (правда ж – ніби Бременські музиканти? Сумні, не такі вже й прудкі й бадьорі, як раніше, й обтяжливі для тих, хто раніше мав у них велику потребу. Але казка закінчилася гарно – вони знайшли свій, як ви знаєте, щасливий притулок, ренесанс і все таке...
А я повторила урок – «усе минає» й «кінця немає», « чекай, коли з Фудзіями стягнуть хмару». Українська народна японська мудрість.