Оксана Білозір проти Олі Полякової. То хто ж правий?
Ми не до кінця розуміємо, якими ми маємо стати зараз і після війни
Сьогодні такий прикрий скандал розгорівся у фейсбуці пов’язаний з постом Оксани Білозір стосовно того, що частково пісні з її репертуару були виконані іншими співачками.
Що розчарувало? Нікому не цікаво розібратися у питанні по суті в юридичній його площині. А саме, кому належать права на музику Скорика і яка правомірність виконання чужого твору у некомерційних цілях. Натомість ми бачимо ряд суб’єктивних емоційних суджень с цього приводу, відхід від теми обговорення, звинувачення Білозір у незаконній діяльності з нерухомістю. Ну все як ми любимо…
Питання прав вирішується дуже швидко
У свій час я працював над проєктом, де потрібно було з некомерційною метою використати пісню Івасюка. Ми звернулися до родини композитора та отримали письмовий дозвіл на виконання пісні. Чому менеджмент цього не зробив – не зрозуміло. Був час на нові вірші, був час на виготовлення аранжування, на запис, на зведення. Тільки не вистачило часу на дзвінок родині Скорика.
Білозір у сухому формулюванні у своєму пості повідомляє, що має намір звернутися до суду за порушення її прав. З боку менеджменту Олі Полякової поки немає юридично обґрунтованої відповіді, лише емоції. Під відео співачки, де вона харизматично (як завжди) пояснює логіку своєї поведінки сотні образливих коментарів в бік Оксани Білозір: жаба, стара коза… Це такі правила новітнього піару – «заговорити проблему», щоб відійти від її суті. Не найняти юриста, який би пояснив нам усім, опираючись на закон про авторські права, на чиєму боці правда, а знову застосувати стадний рефлекс, у якому навіжені фанати жбурляють в сторону легендарної людини образи.
До особистості Оксани Білозір ставлення в суспільстві неоднозначне
З одного боку, ще з 80-х років минулого сторіччя у своїй творчості вона стоїть на відверто патріотичній громадянській позиції, з іншого – депутатство, міністерський портфель і ряд сумнівних справ.
Але…
Дуже прикро, що наше суспільство і під час таких подій перетворюється на стадо собак, яким кажеш фас і вони лають. Ми з вами побачили це на прикладі сусідньої країни, коли ти не спілкуєшся з людьми мовою аргументів і не апелюєш до їх розумової діяльності, який це має нищівний ефект. Кожен з лідерів думок має задуматись, що він творить зі своїм «стадом». І навіть, якщо питання з дотриманням авторських прав не на часі, можливо Оксана помиляється в питанні доречності своїх претензій – коли ми навчимося толерантно вирішувати подібні питання?
Я пам’ятаю 1987 рік, мені 7 років. Гурт «Ватра» з солісткою Оксаною Білозір приїхав на ювілей нашого міста Городок в Хмельницьку область. Зібрався повний стадіон людей. На центрі футбольного поля зробили з дерев’яних дощок прямокутник десь 5х10 метрів. Оголошують Оксану Білозір. Співачка вийшла і після першої пісні люди покинули свої місця на трибунах і кинулись до цього квадрату, оточивши музикантів. Концерт зупинили й попросили всіх відійти хоча б за периметр цього помосту. Для містян виступ Білозір був справжнім дивом. Кожен знав її пісні напам’ять. Це було враження на все життя.
В часи суцільної русифікації Оксана Білозір залишалась берегинею української пісні, української культури, не підлаштовувалась під радянську кон'юнктуру – берегла для нас Україну
І сьогодні я б закликав розглядати цю особистість у розрізі кількох десятиліть, а не виключно з точки зору сьогоднішнього дня. Натомість історія пам’ятає, як Оля почала свою кар’єру з Рашн Стайл і можливо тільки нещодавно нам усім стало явно зрозуміло як саме потрібно берегти свою державу. Багато хто з тих, кого ми подумки закреслили в контексті нашої сучасної культури, усвідомлювали небезпеку з боку нашого північного сусіда ще раніше, бо були більш свідомими.
Я не впевнений, що ми до кінця розуміємо, якими ми маємо стати зараз і після війни. На моє переконання в першу чергу навчитися поважати закон, не на словах, а на справі. Навчитися поважати старше покоління, цінувати його заслуги. Бачити реальну небезпеку у гарячих поцілунках з королями ворожого шоубізнесу та в інтерв’ю людям, які шукають в цих же інтерв’ю раціональне зерно в рашизмі й запікують у твоїх вустах слово «війна». Нам усім ще вчитись та вчитись, але не на основі цькування людей, які у свій час на своїх плечах тримали те, за що ми зараз кричимо голосно та емоційно, а на ґрунті взаємоповаги та любові один до одного.