Розпад штучного утворення під назвою «РФ»
Наївно думати, що розпад РФ повторить розпад СРСР чи царської імперії
Тема, яка втрачає масову споживацьку цікавість, але набуває серйозної роботи в надрах іноземних спецслужб та інформаційних армій.
Фрагментація РФ не може бути штучним процесом, оскільки це призведе до ще більшої консолідації агресивної частини російського суспільства, для яких ефемерна велич держави є компенсацією матеріальної незадоволеності, низького рівня життя і соціальних страхів. Зрозуміло, що й ядерний фактор також є ключовим питанням при розгляді теми.
Розпад Росії може повинен бути процесом природним, органічним і об'єктивним.
Такими умовами будуть три обставини:
Перша. Розпад має бути усвідомлений середнім росіянином як спосіб поліпшення його матеріального становища і статусу правлячих кланів суб'єктів федерації, інакше постає питання: навіщо міняти шило (єдина начебто велика держава) на мило (мала, нічого не варта в геополітичному плані держава)? Має бути конкретна ціна зміни.
Друге. Повинні накопичитися суперечності між регіональними та федеральною владою. Хабаровський край і казус Фургала – випадок далеко не системний, але він дуже промовистий для демонстрації потенціалу накопичення критичної ненависті до Москви як надцентралізованого центру ухвалення рішень, що йдуть урозріз з інтересами регіонів.
Фактор місцевого патріотизму в Росії має своєрідну природу. Заздрість та ненавість до Москви для деяких інших великих адміністративних центрів абсолютно реальна.
Як тут не згадати, що у 1993 році в рамках всеросійського референдуму 25 квітня в Санкт-Петербурзі було поставлено додаткове питання про його республіканський статус, за що проголосувало 75% жителів міста.
Пітерці ставляться до москвичів презирливо і хай це більше охоплює сферу побуту та комунікації, але якщо покласти несприйняття на політичну мову – результат може виявитись вражаючим.
Третє. Мають набути поширення культурно-інформаційні рухи етноцентричного чи територального відтінку. Потрібен якийсь ідейний грунт для відділення. Наприклад, сибірське обласництво ХІХ століття підготувало основу до появи Сибірської республіки 1918 р. Татарський націоналізм також базується на історико-релігійному та культурному базисі і призвів до суверенізації Республіки Татарстан на початку 90-х.
Так, існує ідея Поморської республіки на базі Архангельської області. «Проект «поморської нації» та північної ідентичності існує вже досить давно. Сама ідея «поморства» будується на концепції про те, що в давнину на великих просторах Півночі Євразії жило якесь фінно-угорське плем'я поморів, яке потім асимілювали московити. Зараз є багато груп в соцмережах, в яких ця ідея артикулюється. Звісно, ФСБ намагається боротися і поки робить цю роботу ефективно.
Окремо тут слід розлядати ідею територіальної самобутності. Існує проект Балтійської республіки на базі Калінінградської області. Там навіть у свій час діяла Балтійська республіканська партія (зараз громадський рух «Республіка»).
Тепер щодо механізму розпаду Росії.
Це може бути механізм сецесії – виходу зі складу держави певної її частини. Конституція РФ 1993 року сецесію не передбачає (на відміну від Конституції СРСР 1977 року, де передбачалось право виходу республік зі складу Союзу). Однак є відоме всім загальне право народів на самовизначення – один із основних принципів міжнародного права, зафіксований у Статуті ООН.
Парад суверенітетів автономних утворень РРФСР після розпаду СРСР грунтувався саме на цьому праві. Дивіться, у 1993 році була проголошена Уральська республіка. Тоді голова її адміністрації Едуард Россель казав, що йому потрібні економічна і законодавча самостійність. Феноменом стали козацькі республіки – Донська козача республіка, Терська КР, Армавірська КР.
Щоправда, процес суверенізації був наспіх законсервований федеральним договором 1992 р (його не підписали тоді Татарстан та Чечня). Деяким регіонам навіть дозволили декоративні формальності. Ось для прикладу, до 2009 року Якутія зберігала у своїй конституції положення про суверенітет.
Це нормативне ноу-хау було видумано ельцинською адміністрацією задля лагідної централізації. Коли прийшов Путін, він першим чином запровадив систему федеральних округів та полпредів Президента в них – фактичну систему генерал-губернаторів, як за царських часів. Десятиліттями Путіним вичищав місництво.
Шлях до самовизначення національних та територіальних республік РФ вистелив також випадок із Кримом, Донбасом. Кремль сам засвітив ці прецеденти. Для прикладу, фейкова декларація про суверенітет бандформувань ДНР-ЛНР ґрунтувалась на маніпуляції «волевиявленням народу». Сюди слід додати механізм референдумів або можна обмежитись зборами муніципальних чи регіональних зборів депутатів. Тобто у випадку появи волі місцевих кланів – нормативне та політичне забезпечення відділення від Росії стає справою апробованою.
Існує інший варіант – федеральний колапс, викликаний програною війною, що тягне у себе децентралізацію (за прикладом подій 1917-1918 рр. у колишній Російській імперії).
Проблема в тому, що ми аж надто абсолютизуємо історичні аналогії. Вважаємо, що коли так вже було, то при схожості обставин неодмінно має діяти історична закономірність, запропонована логікою історії.
Це так не працює. Кожен наступний період включає в себе і досвід неповторення помилок минулого та врахування цього досвіду елітами, які чудово розуміють наслідки для себе, тому намагаються врахувати їх у своїй поточній діяльності. Наївно думати, що розпад РФ повторить розпад СРСР чи царської імперії.
Це буде особливий, специфічний процес, який багато в чому поєднується з інтригами та бажаннями регіональних еліт мати свою малу державність як гарантію недоторканності власності та незалежності від федеральних правоохоронців та влади.
Третій механізм (який вважається найбільш ймовірним) – конфедералізація Росії у вигляді такого собі євразійського союзу народів та територій, які набули суверенних прав, а Москві віддали лише певні функції.