Роман Віктюк і «нехороша квартира» Сталіна
Театр Віктюка ініціював платні екскурсії у спальню-вітальню режисера
28 жовтня виповнюється 85 років з дня народження видатного театрального режисера Романа Григоровича Віктюка (1936–2020), якого вважають «своїм» і російські, й українські театральні кола.
Напередодні ювілейної дати Романа Віктюка, дай, думаю, поцікавлюся, що ж там творить московський Театр Віктюка, у Сокольниках, у знаменитому приміщенні «Будинок Світла» архітектора Костянтина Мельнікова.
Краще б не цікавився. А то обурився. І вирішив на цю таки тему написати не ювілейно-єлейний пост про режисера, а більше публіцистичний...
Так от, як виявилося, московський Театр Романа Віктюка з 20 до 28 жовтня ініціював платні екскурсії у спальню-вітальню Романа Григоровича Віктюка, тобто у знамениту квартиру режисера, що знаходиться за адресою: Москва, Тверська вулиця, 4.
Ще у 90-ті режисер оселився у тій квартирі після особистого розпорядження тодішнього мера Юрія Лужкова. Квартира має площу в 66 квадратних метрів. І, за версіями деяких рієлторів, вартість віктюковської квартири на сьогодні сягає близько 50 млн рублів. Раніше у цьому помешканні, недалеко від Кремля, жив рідний син Сталіна – Василь Йосипович. І Віктюк частенько обігрував цей несподіваний сюжет про своє містеріальне московське буття: мовляв, тіні історичного минулого частенько турбують його ночами темними без сну...
І от московський театр імені Віктюка на своєму офіційному сайті активно анонсує, що відтепер кожна охоча роззява зможе, придбавши квиток за 2 тисячі рублів, прийти не в музей (бо меморіального музею там нема), а у спальню-вітальню режисера, який за життя нікого зайвого туди навіть на поріг не пускав.
Це був його особистий світ, закритий від сторонніх очей. І якщо спекулянти-телепні з московського Театру Віктюка забули улюблене слово Майстра, то я їм його миттєво нагадаю – «таємниця».
Таємниця Театру, Таємниця особистого життя,
Таємниця Жінки, таємниця Чоловіка,
Таємниця Кохання, Життя і Смерті.
Це слово ніколи не зникало з його лексикону.
Оце й обурює. Могли б передбачити і реакцію самого Романа Григоровича на затію водити у його спальню та вітальню черги роззяв за 2 тисячі рублів.
У кращому випадку він би послав їх усіх у відомий життєдайний простір на букву «п», або вилаяв би у своєму фірмовому стилі: «Старі б... !» Передбачаючи під «б» – жінок та чоловіків з низькою соціальною відповідальністю.
Наразі мені достеменно невідомо, хто має законні права на «нехорошу квартиру» Віктюка-Сталіна біля Червоної площі. Деякі ЗМІ пишуть, що квартира перейшла у власність міста Москва, бо режисер нібито не залишив заповіту. Інші ж кажуть, що доступ до квартири та права на неї має львівська племінниця режисера – Катруся Віктюк.
Не наполягаю, яка тут версія достовірна. Майбутнє покаже. Коли продаватимуть.
Тим часом, «майбутнє» вже показує, що московський театр Романа Віктюка такими заходами, як екскурсії у спальню-вітальню-вбиральню хоче зробити образ режисера надбанням суто масової культури й об'єктом цікавості вульгарного обивателя.
Вульгарного московського обивателя, звісно, не зацікавиш впливом естетики Олександра Таїрова на сценічну естетику Романа Віктюка, а от періодичні екскурсії в спальню, де сьогодні демонструють піджаки Віктюка, а завтра – труси Віктюка, – це, мабуть, те, що потрібно для телепрограм Андрія Малахова, Лєри Кудрявцевої та інших чорноротих тріскунів.
Ще раз наполягаю (як журналіст-критик, котрий частенько спілкувався з режисером під час його візитів в Україну): сам Роман Григорович Віктюк лише іноді відкривав «таємницю» своїх репетицій, які інколи у нього були відкритими та перетворювалися на повноцінні театральні вистави з його ж криками, матами та сльозами закоханих у режисера акторів.
В іншому – усе «таїна».
З ким він насправді жив і кого насправді він любив – «таїна».
Чому у 90-ті він не емігрував у Європу, де його естетику прийняли б на «ура» – «таїна» .
Які особисті драми він залишив у Львові і чому рідне місто йому постійно боліло, ятрило його душу – «таїна».
Чому не змагався за театр у центрі столиці України, коли іноді виникали такі пропозиції (з боку ексміністра культури Михайла Кулиняка) – «таїна».
«Таїна», а не спальня – це справжній Роман Віктюк. Бо він не жовте опудало, яким його хочуть зробити так звані теперішні учні з московського театру Віктюка.
І ще вам відкрию одну його «таїну»: у нього не було і не могло бути прямих учнів, у тому розумінні, як ми це собі уявляємо. Він робив штучний ефемерний театр, таємницями якого нікого не навчиш. Учнів не було, були і є сумнівні послідовники-спекулянти. А це зовсім різні сюжети.
Втім, нікого ж не дивує, що не було прямих «учнів» у Георгія Товстоногова, Сергія Данченка, Еймунтаса Някрошюса, у них були лише послідовники або імітатори.
І те, що витворять так звані «московські учні» Віктюка з його піджаками, спальнями та іншими атракціонами, – це типовий антиВіктюк. Режисер, до речі, в останні роки життя був дуже ображений на московську театральну мафію, інколи говорив мені: «Одна Таня Москвіна пише правду про московську бл...ку театральну мафію, інші – перефарбувалися під золото корупційних «золотих масок».
І в таких його фразах була справжня гіркота значного режисера, який відчував, що театральна мафія ліпить з нього жовте опудало скандаліста і мало реагує на останні серйозні вистави (наприклад, «Король-Арлекін»), де пульсував справжній істинний Віктюк: ранимий, одержимий, парадоксальний, чесний, таємничий.
От тому мене й обурили анонсовані екскурсії в спальню-вітальню дорогого мені режисера та посмертний карнавал з його піджаками. Не ви йому їх купляли, не вам і тягати його особистий гардероб на екскурсії.
Повторюся, передбачаю, як би він сам відреагував на подібні посмертні спекуляції на своєму імені: «Б... ді!»
І це ще найніжніше з його можливих фірмових образних висловлювань.
Думаючи про спальні та піджаки бідного Романа Григоровича Віктюка у московському інтер'єрі, згадалися рядки поета Євгена Євтушенка про Володимира Висоцького:
«Киоск звукозаписи около пляжа:
Жизнь кончилась –
Началась распродажа...»
Олег Вергеліс, для «Главкома»
- Скоти у мистецтві. Як бандити з донбаських фронтів вирішили зайнятися театром
- Степан Олексенко. Історія некоронованого короля Театру Франка
- Дмитру Луценку – 100. Інтерв’ю з сином легендарного поета
- Микола Бажан. Український поет, якого «канонізував» Сталін
- «И вырвал грешный мой язык». Чи будуть «російські» театри в Україні виконувати мовний закон?