Ми усі маємо стримуватися. Про скандал з письменницею і дитиною-аутистом
Про «істот» і «Людей»
Рік тому я виїжджала з двору й побачила праворуч друга, який із березня 2022 був на фронті. Він з кимось розмовляв і не бачив мене.
Я відкрила вікно, покликала його – і за пару секунд він уже був біля моїх дверей. Ми обіймалися на ходу, через відкрите вікно, бо не бачилися два роки. І невідомо, коли побачимося знову.
Позаду настирливо сигналив і лаявся водій, якому ми затримали виїзд. Насправді все тривало менше хвилини. Але порцію агресії ми отримали добрячу.
Чи кричав би він, знаючи, чому ми обіймаємось? Навряд чи.
Чи було б йому соромно, якби дізнався? Думаю, що так.
Чи зобов’язані ми були пояснювати, чому «вкрали» в нього 40 секунд життя? Ні.
Щотижня у нашому дворі паркуються «зальотні» автівки – з номерами з різних регіонів. Водії перекривають виїзд двом десяткам машин. Їм дряпають двері, відривають дзеркала.
Часом, коли і я не можу виїхати, теж хочеться написати помадою на лобовому склі все, що думаю. Але потім я думаю:
- Хто ця людина?
- Чи давно вона у Києві?
- Чи зрозуміла, що створила незручність?
- Може, вона тікає від війни, втратила все – і просто не витримала саме сьогодні?
- Чи заслуговує вона на агресію?
Останні два дні я читаю баталії про дитячу письменницю, яка на презентації назвала дитину з аутизмом «істотою» – через його поведінку, яка виявилася для неї неприйнятною.
Її пояснення: «я не знала, що він аутист».
Мені її шкода. Бо наше суспільство в такому стані, що не завжди готове вибачати помилки. Ми самі часто переходимо червоні лінії.
Але хлопчика і його маму шкода набагато більше. Бо вони не зобов’язані приходити й повідомляти всіх про діагнози. Не зобов’язані просити про терпіння.
Бо зараз – як ніколи – терпіння потрібне нам усім.
Ми четвертий рік живемо у війні.
У кожного другого – ПТСР.
На місці хлопчика з аутизмом міг бути хлопчик, чий тато на фронті. Або той, у чий будинок минулого тижня прилетіла ракета.
Чи повинні ми це усвідомлювати, якщо хочемо вигрести?
Так.
Ми всі маємо трохи більше думати, трохи більше стримуватись, трохи більше розуміти одне одного.