Кримська війна 2022–2023. Історія повторюється?

Досвід Кримської війни може багато чого нас навчити
картина: Франц Рубо (1904)

Україні потрібні гарантії наших союзників щодо відновлення нашої територіальної цілісності

Метод історичних аналогій можна застосовувати з певною часткою здорового скепсису, але в даному випадку, гадаю, він цілком виправданий.

Нинішні події мені справді нагадують Кримську війну 1853-1856 років.

Не в контексті персоніфікації провини за агресію, яка в нашому випадку цілком лежить на Росії, а в частині прихованих геополітичних пружин.

Нагадаю.

Кримська війна формально мотивувалася бажанням Туреччини денонсувати наслідки Кючук-Кайнарджійського та Адріанопольського мирних договорів. Згідно з якими, Туреччина втратила низку територій, у тому числі й Крим.

У 1833 році, коли Османська імерія опинилася на межі розпаду та окупації Стамбула єгиптянами, вплив Росії згідно з Ункяр-Іскелесійським договором став потужнішим у чорноморському регіоні.

Нагадаю, тоді в Санкт-Петербурзі мріяли про «православний Константинополь», окупований мусульманами, так само, як зараз мріють Києвом, «окупованим політичним українством» (новий пропагандистський фрейм у РФ).

У геополітичній парадигмі РФ «політичне українство» стало таким же жупелом як і «османська загроза». До речі, у розумінні росіян, за обома явищами стояли, як кажуть у московських телевізійних студіях – «англосакси».

В результаті, і тоді, і зараз почали рухатися глобальні геополітичні пружини, тільки в 19 столітті вони оберталися навколо Туреччини, а зараз – навколо України. Театр дій або глобальна шахівниця – Чорноморський регіон. Коаліція країн, що підтримали Туреччину, включала всіх ключових європейських геополітичних гравців: Францію, Велику Британію, Сардинію (читай, Італію) і навіть Австрію, яку пов'язували з Росією до цього узи «Священного союзу».

Британський лорд Пальмерстон, який курирував політику імперії, у листі лорду Джону Расселу зазначав:

«Аландські острови та Фінляндія повертаються до Швеції; Прибалтійський край відходить до Пруссії; королівство Польське має бути відновлено як бар'єр між Росією та Німеччиною; Молдавія і Валахія і все гирло Дунаю відходить до Австрії, ... Крим, Черкесія та Грузія відторгаються від Росії; Крим і Грузія відходять до Туреччини, а Черкесія стає незалежною або пов'язаною з Туреччиною відносинами сюзеренітету».

Нинішній геополітичний розклад частково нагадує вказану вище конструкцію:

  • Фінляндія та Швеція включені (або у процесі включення) до НАТО.
  • Роль буфера виконує не Польща, а Україна.
  • Деокупація Криму розглядається як кінцева мета війни (тільки тепер на користь України, а не Туреччини).
  • Визнається незалежність Ічкерії.
  • Звучать заклики до Грузії долучитися до війни.

Вдаватися в перипетії Кримської війни не буду, сфокусуюсь на наслідках.

Формально Росія програла і втратила Севастополь. Але з часом все повернула і навіть завдала Туреччині нищівної поразки в Болгарській війні (Туреччині тоді вже ніхто не допомагав).

Сама Туреччина після війни внаслідок зростання боргів, взятих на ведення кримської кампанії (позика на 7 млн фунтів в Англії), оголосила себе банкрутом.

А потім уже під час Першої світової опинилася на межі розпаду від якого її врятував геній Ататюрка.

Слід зазначити, що щвидкість історичного часу зараз суттєво прискорилася, спресовуючи десятиліття в один рік.

У цьому контексті які висновки варто зробити Україні?

На мій погляд їх три (ключові):

1. Формат взаємодії наших союзників із новою Росією

Навіть загостримо. З ліберальною Росією, якщо вона прийде на зміну путінської Росії.

Як сказав нещодавно Шендерович: «Ми з Україною до першого повороту, тобто до поразки путінського режиму». А далі – «це наші хлопчики та наша країна».

Або як заявляв Навальний: «Крим – не бутерброд».

А тепер уявімо, що ліберальна Росія передала західним компаніям свої ресурси, але «не передала» Україні Крим, Донбас та Приазов'я. Але при цьому Москва грає за правилами західного світу.

Скажете фантастика?

Але такий приклад вже є: окупація Туреччиною північної частини Кіпру, але при цьому Туреччина – член НАТО та кандидат на вступ до ЄС, стратегічний союзник США.

Хтось зараз враховує інтереси Кіпру? При чому Британія була гарантом територіальної цілісності цієї острівної держави.

Для мінімізації цих ризиків вже зараз необхідно укласти з нашими західними союзниками міжнародний договір, згідно з яким питання відновлення територіальної цілісності України розглядатиметься як домінанта наших взаємин незалежно від того, який режим засідає в Кремлі.

Поки що такого стратегічного договору немає навіть у проекті.

2. Ризик банкрутства України після війни під тягарем боргів

Свого Ататюрка у нас немає і не передбачається. Значить, вже зараз потрібно проводити списання боргу, поки ми у фокусі міжнародної уваги.

Не чекати на закінчення війни. Не повторити помилку 2015 року та реструктуризації «імені Яресько». Але тут мною вже стільки написано...

3. Можливість внутрішньої модернізації РФ та низьких темпів модернізації України

Після Кримської війни, вже за правління Олександра Другого, Росія зуміла зробити модернізаційний стрибок:

  • будівництво залізниць,
  • розвиток промисловості,
  • грошова реформа,
  • скасування кріпосного права,
  • технічне оснащення армії.

І наступну війну з Туреччиною вона виграла у 1877-1878 роках.

Чи зможе Росія провести нову модернізацію зараз? Залишу це питання відкритим.

На жаль, у нас люблять аналізувати зростання дефіциту бюджету РФ у 2023 році (що саме не несе ніякої негативної конотації для людей, які вивчають сучасні моделі бюджетування).

Але не вивчають темпи зростання в промисловості РФ, у виробництві інвестиційних виробів, у переробці, випуску готових металевих виробів, електротехніці та електроніці. А я ці цифри вивчаю та бачу там за деякими позиціями двозначне зростання.

Тому мене більше хвилює не вплив санкцій на РФ (хоча і це потрібно враховувати), а відсутність у нас промислової політики та мобілізаційної моделі зростання.

Ключове питання щодо цього пункту: у якому демогарфічному та технологічному стані буде Росія та Україна у 2030 році, наскільки зміниться диспаритет співвідношення сил. Чи станемо більш модернізованими у промисловому плані, ніж РФ.

Просте порівняння: у 50-60-х роках Ізраїль поступався ряду арабських країн за рівнем промислової модернізації. У 70-х – був у паритеті.

На тлі цього й відбувалися постійні спроби арабських союзників знищити єврейську державу: шестиденну війну, війну на виснаження, війну Судного дня.

З 80-х років Ізраїль суттєво випередив сусідні арабські країни за рівнем технічного розвитку і, отже, за рівнем ВПК та військових технологій. Широкомасштабні війни закінчились.

Підсумки:

  1. Україні потрібні гарантії наших союзників щодо незмінного тиску на РФ до моменту відновлення територіальної цілісності України незалежно від політичного режиму в Кремлі. Гарантії мають бути втілені у форму повноцінного міжнародного договору зі США, Францією, Великою Британією, Німеччиною, Туреччиною, Польщею, Італією.
  2. Необхідно терміново провести переговори щодо списання державного боргу України. Параметри цієї угоди я неодноразово згадував у своїх статтях: списання 50% боргу, реструктуризація на 15 років 50%, що залишилися; зниження ставки купона до 2-3%.
  3. Україні потрібен план промислової модернізації та демографічного відновлення на найближчі 10 років.

Адже наступна реперна точка історії може бути вже за 5-7 років.

Читайте також: