Україні варто зрозуміти, що ЄС – це не клуб сировинних країн
Якщо ми хочемо бути сировинною аграрною країною – наш формат взаємовідносин з ЄС має бути, як у Норвегії
З 2014 року пишу про нашу геополітичну шизофренію:
Торгуємо з тими, з ким не дружимо. Дружимо з тими, з ким не торгуємо.
Торговий партнер номер один перед війною – Китай. Стратегічний союзник номер один – США.
Укладаємо договори вільної торгівлі з купою країн, а у структурі експорту скотилися до простої сировини та напівфабрикатів.
Тобто біржових товарів, для яких зони вільної торгівлі взагалі не потрібні.
Ці ЗВТ лише відкривають наш внутрішній ринок для імпорту, збільшуючи торговельний дефіцит.
Проголосили курс на євроінтеграцію, але так і не зрозуміли, що ЄС – це не клуб сировинних країн, тим паче аграрних.
Не вірите мені, повірте польським фермерам.
Які анонсували перекриття доріг у всій країні на знак протесту проти імпорту зерна з України.
Як заявили організатори протесту:
«Ми боремося за те, щоби сімейні ферми взагалі могли функціонувати.
Ми не можемо конкурувати з Україною, тому очікуємо, серед іншого, запровадження квот, які існували до війни.
Українське зерно має йти туди, де йому місце – на азіатський чи африканський ринок, а не до Європи».
Як на мене, нам потрібно визначитись.
Якщо ми хочемо бути сировинною аграрною країною – наш формат взаємовідносин з ЄС має будуватися, як у Норвегії.
Торгуємо своїм зерном по всьому світу та захищаємо митом внутрішній ринок.
Як Норвегія торгує рибою, нафтою та природним газом.
А якщо хочемо стати членами ЄС, нам доведеться підвищити економічну складність, як мінімум до рівня сучасної Туреччини. Створити конкурентну промисловість та навчитися виробляти товари, затребувані на європейському ринку.
Проблема в тому, що так складно у нас не думають.
Для політиків тема євроінтеграції перетворилася на казку Шахерезади, яку вони розповідають електорату, щоб залишатися при владі.
А електорату не до таких складних матерій, тут хоч би вижити.