Нам не просто так п'ять років поспіль твердили про те, що «ворог не в Кремлі»

Коли ми говоримо про реванш, то, в першу чергу, думаємо про простір символічного.

Знесення волонтерського намету в Харкові. Відкат декомунізації. Руйнування нової символіки. Назви вулиць, шкільні програми, пантеон героїв та антигероїв. Ми виходимо з того, що реванш ‒ це тільки й лише руйнування символічного контуру. Того самого, що став з'являтися після російського вторгнення. Того самого, яким країна оточувала себе в пошуках відповіді на запитання «де закінчуються вони й де починаємося ми».

Цього контуру не існувало десятиліттями. Україна залишалася в радянській орбіті навіть тоді, коли СРСР припинив своє існування. Для когось питання ідентичності були важливими. Когось влаштовував статус-кво. Заіржавілі шестерінки стали провертатися лише після анексії та вторгнення. Війна стала ударом дефібрилятора, змусивши давати відповіді на запитання, які було заведено вважати «неактуальними».

І тепер, коли ми розмірковуємо про «відкат», то зводимо його опис до розмивання символічного частоколу. Але в тому й річ, що «реванш» може мати куди більше проявів, аніж ми звикли думати.

Тому що простір нової етики цілком може встояти. Символічне ‒ за всієї його невідчутності ‒ дає відповіді на запитання ідентичності. «Хто ми?» «Ким себе вважаємо?» «Що вважаємо нормою, а що ‒ її порушенням». Вони можуть бути вторинними для більшості, але первинні для тих, хто звик виходити протестувати на вулиці. Пряма спроба реваншу в цій сфері може мати занадто вибухонебезпечний потенціал. А тому не виключено, що нового «колективного Табачника» в коридорах влади ми не побачимо.

Натомість ми цілком можемо виявити реванш в тих сферах, «майданоємність» яких на порядок нижча. Наприклад, в економіці. Нацбанк. «Нафтогаз». Децентралізація. Монетарна політика. Всі ці сфери критично важливі для стійкості держави, але мають куди менше значення для обивателя. Просто тому, що складні й незрозумілі для більшості.

Повернення радянської топоніміки зрозуміле без перекладу ‒ причому, як для прихильників, так і супротивників. А ось пояснити, чим важлива незалежність Нацбанку й чому не можна гратися з емісією ‒ на порядок складніше. Тому що вимагає від аудиторії хоча б мінімального розуміння процесів. Списати «ненастання епохи щастя» на нехороших «білих комірців» досить просто.

Демонополізація, деолігархізація, роздержавлення, реформи ‒ всі ці кроки мають створити в країні простір чесної конкуренції. Вони скорочують вікно можливостей для клановості, корупції, кулуарних домовленостей. Створюють системи стримувань і противаг. Але у старих правил гри є впливові лобісти. Які готові інвестувати в збереження статус-кво.

Символічний реванш зрозумілий усім ‒ тим, хто його чекає, і тим, хто його боїться. А економічний реванш ризикує викликати куди менший резонанс. З огляду на складність теми та куди меншу «очевидність» для обивателя. Зрештою, нам же не просто так п'ять років поспіль твердили про те, що «ворог не в Кремлі».

Іронія в тому, що це твердження тепер може виявитися частково вірним.