В Україні немає стійких інститутів, тому якість роботи відомства визначається фігурою керівника

Прихильники цієї ідеї нагадують про те, що в Україні ‒ парламентсько-президентська республіка. Що президент приречений домовлятися з парламентом. Що будь-яку ексцентрику доведеться узгоджувати з депутатами.

Вони пишуть, що головні вибори відбуватимуться не навесні, а восени. Що саме парламентські перегони визначать конфігурацію майбутньої коаліції. Що саме коаліція визначатиме склад уряду та прізвище прем’єра. І на цій підставі роблять висновок, що прізвище майбутнього президента не таке вже й важливе.

Мені б хотілося з цим погодитися, але не виходить. Через низку причин.

Ми любимо лаяти вітчизняну політику за вождизм. Говоримо про те, що виборець не вчитується в програми. Голосує серцем. Нехтує аналізом. Це все правда. У молодих демократіях саме так і відбувається. Вітчизняна політична культура ‒ плоть від плоті країни та настроїв. І саме тому реальність така, що ми на цей самий «вождизм» приречені.

У нас немає стійких інститутів. Якість роботи кожного відомства визначається фігурою керівника. Медична реформа можлива лише доти, поки міністерство очолює Уляна Супрун. Система «Прозоро» продовжує жити лише тому, що на це є політична воля. «Нафтогаз» виграє суди у «Газпрому» лише завдяки тому, що команду юристів прикриває Андрій Коболєв.

У нас немає жодного відомства, здатного працювати в режимі налагодженого конвеєра незалежно від прізвища керівника. Той, хто опиняється у керівному кріслі, приречений впливати на процеси. Він може запустити процес лікування, а може, навпаки, ‒ будь-яку реформу спустити на гальмах. Будь-яке узгодження можна затягнути. Будь-який документ ‒ покласти «під сукно». Будь-якому процесу ‒ надати динаміки або зірвати стоп-кран.

Уже доводилося посилатися на Джошуа Купера Рамо, який писав про те, що в будь-яких системах працює одне й те саме правило. На стартовому етапі гравці створюють зв’язки, а вже потім створені зв’язки починають створювати гравців. Спершу актори визначають правила гри, обирають вектори, задають тенденції. А лише потім ‒ із часом ‒ вибудувана ними архітектура починає змушувати новачків підлаштовуватися під себе.

А Україна сьогодні перебуває в точці перелому. Старі правила частково зламані. Нові ‒ ще не вибудовані. Від того, які люди сьогодні отримають повноваження, ‒ залежить картинка завтрашнього дня. Тому що у нас немає залізобетонних конструкцій, здатних протистояти чиїмось персональним бажанням. Особливо якщо йдеться про людей, які займають найвищі посади в країні.

В Україні президент визначає далеко не все ‒ і це відрізняє нас від сусідів зі сходу. Але при цьому він зовсім не є «британською королевою», яка царює, але не править. Його повноваження не обмежуються прийманням вірчих грамот від послів. Цей корабель зовсім не йде на автопілоті ‒ і кожна маніпуляція зі штурвалом даватиме свій ефект.

Зрештою, ми спостерігали все це упродовж п’яти останніх років. Якщо у президента була політична воля домогтися томосу ‒ на наших очах творилася Православна церква України. А якщо у президента не було прагнення реформувати СБУ ‒ це відомство зберігало свою колишню структуру.

Так, парламент, безумовно, важливий. Так, будь-кому з Банкової доведеться з ним домовлятися. Яким би не було прізвище майбутнього президента ‒ йому, найімовірніше, восени дістанеться фрагментований і популістський депутатський корпус. Але це зовсім не зводить повноваження президента України до того кола обов’язків, який є у його німецького колеги.

Ми продовжуємо жити в епоху особових займенників. В епоху конкретних прізвищ і персональних бажань. В українській політиці правила умовні, кордони стерті, а інститути слабкі. Підсумки президентських перегонів не стануть панацеєю для всіх наших хвороб ‒ і ми не зробимо крок одномоментно у світле майбутнє вже завтра. Але точно так само вони не стануть і простим косметичним оновленням у «Вікіпедії».

Тому давайте без ілюзій.