Від дня пам'яті до карнавалу смерті: що Путін зробив із 9 травня

Росія. Весна. Травень. Танки на бруківці. Діти в пілотках. Депутати з георгіївськими стрічками. Рандомний дід на милицях, якого раз на рік витягають під телекамери, – все це частина парадів епохи Путіна.

Якби ж цей дід був справжнім ветераном Другої світової, йому мало б бути вже мінімум під сто років і йому б точно було не до параду. Бо люди, які пройшли Другу світову, хотіли одного: щоб це ніколи не повторилося. А не щоб через 80 років хтось кричав «можем повторить».

Мій дід був кавалером трьох орденів Слави – це фактично рівень Героя Радянського Союзу. Інформацію про його нагороди я знайшов у Центральному архіві Міноборони РФ, який свого часу привідкрили онлайн. Встиг наскринити ці документи. Самого діда не знав.

Майже не пам'ятає його і моя мама – залишилася без батька ще малою дитиною. До жодних пільг він не дожив і точно не мріяв про паради. Тому 9 травня для нашої родини було днем пам'яті. Бо можна вижити у війну, але вже не пережити те, що було після неї.
І ось тут ми підходимо до ключового: культ «великої перемоги», який сьогодні може комусь тепер здаватися вічним, насправді не був таким навіть у СРСР.

Після 1945-го Сталін швидко зрозумів: фронтовики – люди незручні. Бачили забагато. Тому вже у 1947 році 9 травня зробили звичайним робочим днем. І ніяких парадів. «Дєди, які ваєвалі» тоді ще не були дідами й добре пам'ятали, як усе було насправді. Країна лежала в руїнах, інвалідів війни прибирали з очей – перемога не мала нагадувати про свою ціну.

За Хрущова про війну говорили більше, але теж без релігійного екстазу. Навіть були роки, коли передовиця «Правди» на 9 травня нічого не говорила про День перемоги.

І лише за Брежнєва почалося бронзовіння пам'яті: парад, але лише на 20-річчя Перемоги, медалі, монументи, фільми про героїзм, і пільги тим, хто дожив. Саме тоді День перемоги став частиною державного культу. Але навіть у брежнєвському СРСР ніхто ще не погрожував «повторить», просто вшановували, роздавали машини, холодильники, проводили концерти…

Ну а Путін просто довів усе це до маразму. Бо коли з майбутнім не складається – починають жити минулим. Щоправда, не реальним минулим, а його телеверсією. Для сучасної російської держави війна – просто стайлбук. Георгіївська стрічка, розміри якої комічно зростають, – корпоративний стиль, «На Берлін!» – маркетинговий слоган, а парад – щорічна демонстрація того, що ця країна не вилізла з минулого століття.

На «Главкомі» вийшла стаття з хронікою трансформації Дня Перемоги. Розказуємо, як за кілька десятиліть день пам'яті обернувся на державний кривавий карнавал...