Від «свята зі сльозами» – до побєдобєсія
8 травня Україна і весь західний світ згадують події Другої Світової війни, вшановують пам'ять загиблих та декларують, що війна – найбільше горе, яке може трапитися у сучасному світі.
У Росії ж – геть інший порядок денний. У своїй надуманій величі тамтешнє суспільство повністю спотворило первинний сенс цих травневих днів.
Нинішня версія Дня Перемоги зі щорічними парадами, бряцанням танками та ракетами під пропагандистський шабаш точно не відповідає первинному змісту і формі цього свята. За 80 років після війни справді проводилися різні заходи до цього дня, проте навіть сам Сталін не прагнув робити з 9 травня всенародний балаган. Адже люди тоді ще добре усвідомлювали справжню ціну цієї перемоги.
«Чим більше часу минає з моменту закінчення війни, тим більше вкладається ресурсів у святкування, тим більш значущішим стає це свято для совєтської влади. І в результаті настільки потужні ресурси були вкладені в нього, що навіть вже після розпаду СРСР в 1991 році ще тривалий час зберігалася оця інерція, коли 9 травня все одно відзначалося як надзвичайне важливе свято, в тому числі і в Україні», – пояснює нардеп і історик Володимир В'ятрович.
А вже сучасна Росія вкрай спотворила значення свята, перетворивши його на одну з трьох «скрєп», на яких ідеологічно тримається диктаторський режим Путіна (решта дві – наявність зовнішнього ворога в особі «колективного Заходу», а також «рускій мір», частиною якого є месіанство). Втім, використання свята «со слезами на глазах» як потужного інструменту маніпуляції – не ноу-хау Путіна, але він точно перевершив у цьому всіх своїх попередників.
Сталін і День Перемоги
Перший військовий парад до Дня Перемоги відбувся 24 червня 1945 року. Тоді парад приймав маршал Радянського Союзу Георгій Жуков, а командував ним маршал Костянтин Рокоссовський. Вони проїхали по Красній площі відповідно на білому і вороному конях. Тодішній генсек Компартії СРСР Йосип Сталін спостерігав за дійством з трибуни мавзолею.
А вже в наступні 20 років жодного військового параду не проводилося. Ба більше, з 1948 року 9 травня навіть перестав бути вихідним днем. Відповідний указ президії Верховної Ради СРСР був підписаний 23 грудня 1947 року. Тоді вихідний день, який раніше припадав на День Перемоги з 9 травня перенесли на 1 січня.
Здавалося б, чому Сталін не захотів плекати культ своєї особистості навколо перемоги, яка відбулась за його правління? Причин на те кілька. Офіційна – мовляв, не час для свят, потрібно відбудовувати країни. Втім, це версія не витримує жодної критики, адже решту вагомих радянських свят і масових демонстрацій та парадів ніхто і не думав скасовувати: ані до 1 травня (Дня трудящих), ані до 7 листопада (дня Жовтневої революції).
Насправді ж у надмірній увазі до Дня Перемоги Сталін вбачав загрозу своїй владі. По-перше, йому було не до душі захоплення людей маршалами, насамперед – Жуковим. По-друге, він точно не хотів надмірної уваги суспільства до ветеранів.
«У наступні 20 років після завершення Другої світової війни були живими ті, хто найбільше постраждав від Другої світової війни: люди, які повернулися з війни з інвалідністю. Їм важко було сприймати брехливу інформацію про війну – прикрашену і перебільшену. Серед цієї категорії людей була висока смертність. Тож коли за 20 років їх стало менше, стало простіше «упаковувати» суспільству пропаганду», – пояснює в розмові з «Главкомом» нардеп, історик Володимир В'ятрович.
Разом із тим, сказати, що з 1948 по 1965 роки День Перемоги у Радянському Союзі ігнорували, було б несправедливо. У цей день проводили різні спортивні змагання, публікували тематичні матеріали у газетах, запрошували до шкіл учасників бойових дій.
Щоправда, не всіх підряд, а ідеологічно «правильних» – тобто тих, хто погоджувався прийняти «совецький канон» Другої світової війни. А от тих учасників війни, які були не готові озвучувати потрібні Кремлю наративи, звичайно, ніхто не демонстрував на загал. Люди, які справді пройшли через горнило цієї війни, не горіли бажанням розповідати про те, як легко вони перемагали, і всіляко вихваляти цю війну.
«Мій дід теж воював в лавах Червоної Армії. І 9 травня був не готовий говорити про якісь героїчні сторінки війни. Для нього це був привід згадати загиблих побратимів», – розповідає В'ятрович.
У ЗМІ багато років циркулює інформація про те, що учасників бойових дій, які отримали каліцтва, радянська влада взагалі намагалась ізолювати подалі від суспільства. Калік буквально виловлювали на вулицях і відсилали в спеціальні заклади – «санаторії», з яких вибратися назад вони вже не могли.
«Я не бачив документального підтвердження цієї інформації, – зізнається В'ятрович. – Але думаю, що зважаючи на тодішній рівень медичного та соціального забезпечення, такі люди просто швидко помирали. Саме це створювало поле для можливостей совєтської пропаганди».
Крім того, у містах-героях та столицях республік звучали по 30 залпів артилерійських салютів. Втім, часто вибір міста, де відбувався салют, міг здивувати. За словами Володимира В'ятровича, часто обиралися міста, які мали дуже мало спільного з реальними подіями Другої світової: «Оцінювалися лояльність тодішнього керівництва тих міст. Це була «фішечка», яку давали вже за повоєнні заслуги тих чи інших представників влади».
До прикладу, у 1948-му році такі салюти, серед іншого, відбулися у Калінінграді та у Львові – попри те, що вони не були ані містами-героями, ані столицями республік. Щодо Львова історик Богдан Івченко має своє пояснення: у той період в регіоні функціонувала Українська Повстанська Армія, тож подібний крок з боку радянської влади мав би ідеологічно вплинути на прихильників УПА.
Хрущов уникав свята
За наступного радянського лідера Микити Хрущова відзначення Дня Перемоги дещо змінилося, але не масштабувалося. Почали проводити різноманітні тематичні вечори, де ключове місце посідала не тема війни, а вшанування ветеранів, спогади про жертв війни, а також обговорення подальшої відбудови країни.
Водночас саме при Хрущові кількість залпів салютів скоротилося з 30-ти до 20-ти. Ба більше: за часів його правління двічі – у 1956 та у 1958 роках – на передовиці центральної газети Радянського Союзу «Правда» не з’являлося традиційне привітання із Днем Перемоги. Так, у 1956-му перші сторінки були присвячені законопроєкту про державні пенсії, а у 1958-у – Пленуму ЦК КПРС, який розглядав доповідь Хрущова про хімічну промисловість.
Брежнєв і масштабування Перемоги
Наступний воєнний парад на 9 травня відбувся аж у 1965 році – до двадцятої річниці перемоги, вже за правління Леоніда Брежнєва. З того ж року 9 травня стає святковим і вихідним днем. Чому ж «дорогий Леонід Ілліч» раптом вирішив масштабувати святкування Дня Перемоги?
«Це людина, яка, на відміну від Сталіна та його соратників, не мала жодного стосунку до попереднього головного радянського свята – Дня Жовтневої революції. Адже Брежнєв не був учасником цієї революції. Брежнєву потрібно було якесь власне свято, яке б зробило його «причетним» до Совєтського Союзу. Для його покоління такою подією була Велика Вітчизняна війна, до того ж Брежнєв – автор спогадів «Мала земля», – зазначає В'ятрович.
За словами В'ятровича, для Брежнєва масштабування святкування Дня Перемоги було легітимізацією себе як керівника Совєтської держави. «Тому з 1967 року якраз 9 травня поступово стає найважливішим та витісняє 7 листопада», – додає історик.
До слова, саме за Брежнєва, у 1975 році з’явилась пісня «День Победи» (сл. Володимир Харитонов, муз. Давид Тухманов) зі словами «День Победы порохом пропах…», «праздник с сединою на висках», «радость со слезами на глазах». Вона влучно змальовує ставлення до свята – усвідомлення ціни перемоги та сум за загиблими. І аж ніяк не настрій із присмаком «можем повторить».
Андропов і Черненко – проти Заходу
Оскільки наступники Брежнєва керували СРСР трохи більше року кожен, говорити про революційні зміни у святкуванні Дня Перемоги при них не доводиться. За правління Андропова ветеранам війни видавали чималі продуктові пайки, а ввечері по телебаченню транслювали концерт, присвячений Дню Перемоги. Військового параду при ньому не проводили – були плани провести такий парад до 40-річчя Перемоги, тобто у 1985-му.
За Андропова 9 травня 1983 року відбулося покладання квітів до Могили невідомого солдата біля кремлівської стіни. Андропов був відсутній на церемонії – через погане самопочуття.
Святкування тоді звелося до урочистих зборів у Большому театрі 8 травня, традиційним покладанням квітів до пам'ятників невідомим солдатам 9 травня та артилерійського салюту ввечері. Однак важливо, що саме при Андропові широко планувалась і розгорталась підготовка до святкування 40-ї річниці Перемоги. Зазначимо, що ця підготовка відбувається на тлі надзвичайного загострення стосунків із США: після промови президента США Рональда Рейгана про «Імперію Зла» – тобто СРСР та оголошення тим же Рейганом про запуск системи космічного захисту, яка, за задумом, повинна була захистити Америку від радянської «ядерки».
Костянтин Черненко покерував Країною Рад ще менше за Андропова. При ньому святкування 9 травня 1984 року мало абсолютно формальний характер і звелося до того ж таки покладання квітів (на якому Черненко був відсутній), розподілу продуктових наборів, тематичних фільмів по телебаченню та трансляції святкового концерту ввечері, якому передувала хвилина мовчання о 19.00. Це був просто вихідний день, коли люди масово виходили погуляти в парки та центри міст.
Проте у радянській пресі повним ходом тривала розкачка суспільства до масштабного святкування 40-ї річниці Перемоги у наступному році. Газети «Правда», «Известия» запровадили постійні рубрики, у яких публікували спогади фронтовиків.
Горбачов і два паради
Перший рік правління Михайла Горбачова збігся якраз із «круглою» річницею Перемоги: саме за нього відбувся третій в історії СРСР масштабний військовий парад на Червоній площі. Горбачов в оточенні ветеранів дивився на парад з мавзолею.
Святкування 9 травня у 1985 році мало ще кілька особливостей. По-перше, ветеранам підвищили пенсії (що не надто допомогло покращити їхній добробут на тлі гіперінфляції), запровадили безплатні ліки, 50% знижки на комірне (для тих, хто не мав інших пільг на нього).
По-друге, святкування 40-ї річниці Перемоги відбувалося вже в умовах «сухого закону» – в рамках антиалкогольної кампанії Горбачова у 1985 році працівники різних підприємств, ветерани і члени їхніх родин за святковим столом піднімали келихи з лимонадом.
По-третє, саме за Горбачова та його політики гласності почали відкривати архіви з документами часів Другої Світової, говорити про проблеми та недоліки командування. Втім, ліпити з Горбачова справедливого антивоєнного правдоруба не доводиться: в останні дні свого життя він підтримував агресивну політику Путіна щодо України, зокрема, схвалював анексію Криму.
За п’ять років горбачовської «перебудови» відбувся ще один парад до 45-річчя Перемоги – останній для СРСР. І ніби все те саме: махання рукою з мавзолею, привітання ветеранів, демонстрація військової потужності, квіти і медалі, однак у повітрі відчувалася напруга. Країни Балтії вже відмовилися від офіційних святкувань.
А ще – у цей день відбувалися невеличкі альтернативні мітинги проти Горбачова. Однак радянське телебачення, звісно, їх не показувало.
Єльцин і пошук нових сенсів
Перший президент РФ Борис Єльцин намагався вкласти у 9 травня якісь нові сенси, у першу чергу – відхід від мілітаризму і просування ідеї примирення та єднання. Так, перші три 9 травня за Єльцина відзначалися скромно: на зміну парадам з демонстрацією техніки прийшли ходи ветеранів. У 1993 році на тлі масштабної політичної кризи опозиційні діячі намагалися використати День Перемоги як можливість для проведення протестів.
У 1995 році півстолітню річницю Перемоги вже традиційно святкували масштабно і гучно. Червона площа у той рік була на реконструкції, тому на ній провели тільки ходу ветеранів, а парад військової техніки з залученням авіації – на Поклонній горі. У рамках святкування відкрили меморіальний комплекс на Поклонній та пам'ятник маршалу Жукову.
Примітно, що на парад приїхали 56 лідерів держав: тодішні президент США Білл Клінтон, прем'єр Великої Британії Джон Мейджор, канцлер Німеччини Гельмут Коль, президент Франсуа Міттеран та інші.
І вже з 1995 року військовий парад на 9 травня почали проводити щорічно. Однак все одно він мав досить скромний вигляд: без важкої техніки та з промовами про відродження державності. До речі, Єльцин також використовував 9 травня як інструмент політичного впливу: у 1996 році він зробив річницю частиною своєї агітаційної передвиборчої кампанії, яка пройшла під гаслом «Голосуй, або програєш».
Останній парад за часів правління Єльцина у 1999 році проходив у вельми похмурій атмосфері: президент РФ тоді вже був дуже фізично слабким, а саме дійство розгорталося на тлі чергової потужної економічної кризи.
Путін і «побєдобєсіє»
А ось Путін без перебільшення зґвалтував ідею 9 травня: диктатор почав творити міф про велич РФ, що ґрунтувався на перемозі у війні різних народів багато десятиліть тому, до якої його покоління не мало жодного стосунку. І поки путінська Росія святкує 9 травня День Перемоги, весь цивілізований світ відзначає 8 травня – День пам'яті та примирення. У путінській Росії скорботу і усвідомлення ціни війни замінило зухвале і нахабне «можем повторіть», хоча «діди, які воювали» точно не бажали нащадкам повторення цього жахіття. Нинішні росіяни із задоволенням ведуться на цей культ війни: переодягають дітей у воєнну форму, беруть учать в акції «Бессмертный полк», яка давно себе дискредитувала, масово пишуть бравурні дописи у соцмережах, які зводяться до фактичного ототожнення визвольної війни радянського війська із загарбницькою війною в Україні. Про те ж, коли насправді почалася Друга Світова, і з ким «дружив» Сталін з 1939 по 1941 роки, вони не знають – російські підручники з історії не надто акцентують на цій дражливій темі.
Путін щороку затято проводить військовий парад – демонструє «велич». І якщо до повномасштабного нападу на Україну це мілітарістське шоу часто відвідували іноземні гості, то з 2022 року притомні світові лідери уникали таких запрошень. Щоправда, у Москву на 9 травня у 2025 році приїхав лідер Китаю Сі Цзіньпін. Втім, згодом стало відомо, що путінське мілітаристське шоу його геть не вразило.
Важливим елементом кожного параду були стратегічні комплекси «Ярс» – вони замикали колону техніки і символізували концепцію ядерного стримування. І це – на тлі регулярних погроз Кремля перетворити то Україну, то Велику Британію на «ядєрний пєпєл».
У 2022 році почався поступовий занепад параду: спочатку скасували його повітряну частину (офіційно пояснили таке рішення нельотною погодою), далі – суттєво скоротили кількість техніки. Тримати гідну міну при поганій грі допомагали музейні експонати. Основною «фішкою» параду стала промова Путіна, у якій він вирішив «приватизувати» перемогу: вперше за всі роки він і півсловом не згадав про роль союзників у Другій Світовій. Крім того, диктатор виправдував вторгнення в Україну – мовляв, то була «випереджальна відсіч агресії» з боку НАТО та України. Ба більше: хвилина мовчання була оголошена не лише в пам'ять за загиблими у Другій Світовій, а й за ліквідованими в Україні російськими окупантами. Про перекручування значущості свята свідчать також повселюдна присутність символу «Z». На офіційних заходах його уникали, проте у соцмережах, по містах цей символ долучили до георгіївської стрічки та різноманітних привітань.
У 2023 році замість колони важкої техніки площею проїхав вже один-єдиний танк – музейний Т-34. У наступні роки ситуація повторилась.
«Навіть в совєтські часи керівники собі не дозволяли такої тези як «Можемо повторити», як чогось, що насправді є повним антонімом до загальносвітового гасла «Ніколи знову», – зазначає В'ятрович. – Перемога над німецькими окупантами стала фактично інструментом мілітаризації суспільства та підготовки до наступних воєн».
Насправді, не лише Путін маніпулює перемогою в Другій Світовій. Втім, за радянських часів це свято було, в першу чергу, про ветеранів і для ветеранів. За Путіна ж учасники Другої Світової стали лише декорацією до 9 травня, яку «витягають» раз на рік. Для тих рідкісних довгожителів, які пройшли через горнило війни, диктатор розщедрився на подачку в 10 тис. рублів (менше 6 тис. грн). Комусь ще дісталися дешева ковбаса, чай і рушник. Звісно, у пакетах з лого «Єдиной России» та неодмінними фотозвітами у соцмережах.
Для порівняння: у Казахстані, який не верещить про «вєлікую победу», цьогоріч до 9 травня учасникам Другої Світової, яких на всю країну залишилось тільки 57, виплатять по 5 млн тенге (майже 473 тис. грн).
До слова, не обійшлося і без курйозів. Кремлівські ЗМІ поширили інформацію про те, що, мовляв, тисячі їхніх бійців на фронті доєднаються до акції «Бессмертный полк».
Не лише в Україні, а й у самій РФ цю новину сприйняли з гумором – мовляв, ЗСУ саме над цим і працює.
Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0