День Злуки: українцям все ще бракує єдності
Переможні реляції наразі ще передчасні. Вони звучать тим більшим знущанням над Днем Злуки, що цій даті в історії України «не щастило» як жодній іншій
Сторіччя нинішнього Дня соборності у новорічному вітанні згадував президент Порошенко. «Гарант» використав дату, щоб підкреслити: століття боротьби за Незалежність завершилося. Воно почалося актом Злуки у 1919-му й дійшло фіналу разом з отриманням Томосу у 2018-му. Століття дійсно було героїчним, проте не факт, що, як співається у пісні, наш «кривавий тан» не триватиме й надалі. Хоча б тому, що маємо триваючу війну на Сході, котру Порошенко, певна річ, обіцяє (і не вперше!) незабаром завершити, а окуповані землі «ДНР» / «ЛНР» повернути під протекторат України. Поки що зрозуміло одне: сьогоднішній ювілей тулять до політичного піару та передвиборчих потреб. І це сумно, бо свідчить тільки про те, що мало хто з наших провладних сучасників розуміє вагу тих далеких подій.
Не хочу влаштовувати читачам історичний «лікнеп», але нагадаю: 22 січня 1919 року в Києві на Софійській площі було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки в єдину Україну. Однак хоча політично документ про Злуку зафіксували, державного возз'єднання все-таки не сталось. Навіть більше: 21 квітня 1920 року Симон Петлюра за допомогу від Польщі підписав Варшавський договір, яким засвідчив факт передання останній Галичини, Західної Волині, Підляшшя та Холмщини. Таким чином, Україна знову була роз'єднана ще на багато років вперед. А насправді результати цих дій відголосом даються взнаки і в сучасній нам Батьківщині.
Так, українцям все ще бракує єдності. Нас розділяють як дрібні, так і глобальні питання – від ставлення до «євроблях» і дати святкування Різдва до декомунізації та сприйняття Росії і розв’язаної нею війни. Саме цим – єднанням, групуванням у спільний, надійний та міцний кулак – мали б зараз перейматися політики, а не радісно звітувати про буцімто перегорнуту сторінку історії.
Переможні реляції наразі ще передчасні. Вони звучать тим більшим знущанням над Днем Злуки, що цій даті в історії України «не щастило» як жодній іншій. Перше святкування Дня соборності відбулось через 20 років після підписання Акту Злуки у Карпатській Україні 22 січня 1939 року. Наступного разу дату було «відзначено» у 1978-му. Напередодні 22 січня український політв’язень та дисидент Олекса Гірник на знак протесту проти русифікації України спалив себе живцем у Каневі – біля могили Тараса Шевченка. Перед смертю він розкидав на кручах Дніпра тисячі листівок, де йшлося про мету його вчинку.
Минула ще пара десятиліть, і вже у 1990 – коли СРСР доживав останні місяці – українці об'єднались у живий ланцюг, який «зшив» Київ, Житомир, Івано-Франківськ, Львів. Ідеологами такої акції були брати Горині, члени Народного Руху України. Тоді за різними підрахунками в акції взяли участь від 500 тисяч до 3 мільйонів українців, а довжина ланцюга становила близько 700 км. Щоправда, у Західній Україні людей було значно більше, ніж у Житомирі та Києві. А у Львові все закінчилось ще й масовим мітингом під Ратушею на честь Дня соборності України.
Як не парадоксально, але знадобилося ще 9 років, аби свято визнали на державному рівні. Тільки у 1999-му Леонід Кучма, тодішній президент України, підписав відповідний указ. Прикметно, що в перший же рік свого правління, тобто у 2011-му, Віктор Янукович скасував рішення Кучми, а також скасував указ президента Ющенка про День свободи в Україні. Статус-кво відновив вже Порошенко у 2014-му, тож сьогодні ми спокійно можемо віддати належне подіям сторічної давнини.
Та, святкуючи, пам’ятати те, про що вже йшлося вище, а саме: найбільшим каменем спотикання для наших ворогів буде єдність України. Це велика непереборна сила, котру ніщо не зможе здолати. Якщо ми будемо однодумцями та діятимемо в синергії, нам нічого не страшно. А все решта – дрібниці, яким ми зуміємо дати раду на шляху до великої мети. Головне – нікуди з цього шляху не звертати та міцно тримати за руку того, хто крокує в ногу з тобою.