Залякування минулим

Особисті спогади про різноманіття окремі особи тримають при собі. Тому що, ризикнувши поділитися цими суб'єктивними переживаннями публічно, вони відразу стикнуться з обвинуваченнями в невігластві та упередженості.

У політичному житті світу не існувало ще правителів, які в тій чи іншій формі не зверталися б до могутніх духів предків. А також не залякували б поверненням важких часів.

Той хронологічний факт, що рятівники та лиходії жили в одному місці в один час, і подеколи досить мирно, зі свідомості геть виключається. Отут граємо, а тут не граємо.

Про ностальгічне світле минуле написано досить багато. Психофізіологічна туга за назавжди втраченою молодістю та здоров'ям, містико-релігійні уявлення про плин часу, особиста неуспішність, занижена самооцінка та соціальний інфантилізм, що викликають відчуття сирітства. 

Це, окрім нестримної політичної брехні та хворобливої одержимості окремими історичними муміями. Але це вже в спектрі від Кримінального кодексу до Міжнародної класифікації хвороб.

А ось про залякування минулим йдеться менше. Точніше, сам факт замовчування цього явища й є частиною залякування. Заведено вважати, що лідирують у цьому німці після Другої світової. Але насправді вони детально вчать у школі й історію Третього рейху (сам переконувався) саме з метою зрозуміти, як таке з ними взагалі могло статися. Це саме стосується історій рабовласництва, сегрегації, апартеїду. В актуальній політиці цих тем немає, але в історичній науці конкретних країн явища докладно вивчено. І нікому, наприклад у США, не спаде на думку під час виборчої кампанії лякати когось поверненням рабовласництва.

Дотична до залякування минулим, але водночас стоїть окремо, велика тема антисемітизму, тому коротенько нагадаю. 

По-перше, цій темі стільки ж років, скільки самим євреям. По-друге, вона, хоча вже перестарілий з часом, але все ще дієвий інструмент політичної маніпуляції. Утім, його стрімко відтісняють із медійного ринку інші нації та раси в небезкорисливому змаганні за звання «Головної світової жертви».

У нашій, не такій вже давній, радянській та пострадянській, реальності залякування минулим являє собою досить цілісний алгоритм, який працює дедалі слабкіше. 

Спочатку про його цілісність.

Залякування завжди ґрунтується на реальних історичних жертвах. Але завданням залякування є, по-перше, знеособити терор для посилення ефекту, по-друге — спроєктувати конкретних жертв на максимально широкі верстви населення. 

Завдання знеособлення завжди розв'язувалося досить просто. Тому що ґрунтувалося на властивостях людської психіки деперсоналізовувати явища минулого та перекидати відповідальність за них якимось вищим силам. Додавався ренеймінг, аби відвести можливі асоціації від себе прекрасних, — і вперед. 

З проєкціями було складніше. Жахи гітлерівської окупації були тим більші й масштабніші, що більше минало часу. Той факт, що для якихось груп населення вони були реально людожерськими, а для якихось — просто неприємними, доводилося ігнорувати та підмінювати поняття. (Центральна Європа, яка за фактом була в переважній більшості колаборантською, взагалі вирішила цю тему поховати.) «Жахи 37-го року», «єжовщина», що стали вульгарним перебудовним мемом, ігнорують факт і наслідки декрету від 5 вересня 1918 р. «Про червоний терор». У підсумку ліберальні антикомуністи, які уявляли події 1937—1938 рр. як окрему трагічну помилку, згодом зіткнулися з неможливістю спроєктувати це побоїще видатних людей на звичайні людські маси й засудити комунізм як явище.

Усі українські президенти, уряди та Ради всіх скликань лякали електорат минулим більш-менш успішно. Кравчук лякав ДКНС, Кучма — свавіллям 1990-х. Ющенко лякався то сам себе, то примари Гонгадзе, який вливає йому у вухо діоксин. Янукович сам по собі був страшилою, але його васали лякали країну неорганізованою корупцією на користь організованої. «Кривавий пастор» лякав усіх анонімними західними радниками, які налякали його настільки, що він навіть не міг назвати їх поіменно. Порошенко лякав короткою епохою «кривавого пастора», і всі разом вони лякали нас Юлією Володимирівною. 

Про нинішнього згадаю нижче, але поки очевидно, що за такого божевільного рейтингу експлуатувати минуле в будь-якому вигляді йому зовсім ні до чого.

У моєму іронічному переліку лякалок «папєрєдніков» — найіронічніше те, що всі ці, сьогодні безглузді, страшилки справді виконували свою функцію ефективної масової маніпуляції. 

Точніше так. Спершу медійними крикливцями, які істерично тичуть взад, створювалося депресивне емоційне тло й відчуття загрози. А потім уже, під несамовиті волання цих рукотворних настроїв, політики запускали іншу музику — розпил бюджету, зростання цін, інфляцію, систему поборів і заносів. 

Важливо підкреслити, що від простого підтягування минулого в сьогодення нічого не відбувається, від слова «зовсім». У кожного часу є свої власні серйозні біди. Які стають містичними жахами лише тоді, коли цей час минає, отже, лякатися та ремствувати масам на своїх диванах (ще краще — за кордоном) можна від душі. 

Історія ніколи нікого не вчить, це поетичне марення жерців абсенту, народників, різночинців та інших масонів від образотворчих мистецтв. В іншому разі не було б війн, революцій і переворотів. Як, утім, і особистих помилок (подивіться на власні біографії для початку). 

Звернення до архетипів може змінити соціальну поведінку. Але це досить довгий і складний ланцюжок передачі сигналу (через зміну патернів і атитюдів), що триває десятиліття, якщо не століття. Історичний час, пов'язаний зі зміною президентів і урядів, який ми так драматично переживаємо, — мізерно мало для системної зміни масової поведінки. 

Що відбувається сьогодні?

Календарний, історичний і художній час розвиваються в цілком різних вимірах. Причому вектори цих розвитків розходяться дедалі стрімкіше. 

Можливо, це просто оптична ілюзія або наукові припущення про якийсь лімінальний перехід, точку біфуркації тощо. Але колишня відносна неквапливість технологічного прогресу дозволяла принаймні утримувати ці лінії часу в полі зору, у когнітивному просторі.

Петро Олексійович був останньою каріатидою (на атланта, на жаль, не потягнув), яка надійно утримує на потужних бюджетно-корупційних плечах весь небосхил історико-культурних лякалок. З усіма його ботосузір'ями та блогозірками. Яскравими, не дуже чи й повністю згаслими. Але раптом щось пішло не так.

До речі, «не так» пішло в усьому євроатлантичному світі. Ні, кремлівського псевдоісторичного лайна не стало менше. Але чи то зливники забилися, чи то НАТО оговталося, чи то просто набридло. Цікавість до російських фейків, а головне, політичні реакції на них стрімко зменшуються.

У різних суспільствах «з різними швидкостями» відбуваються такі соціальні зміни, що впливають на сферу сприйняття. І на роль пам'яті зокрема. Зникає принциповий поділ на покоління як на ланцюжок передавання ремесла та знань взагалі, зникла традиційна сім'я та зникає нуклеарна. Запам'ятовування стає такою самою екзотикою, як і рукописний лист, у комунікації лідирують уже навіть не вигуки, а ієрогліфи. Папір поступається «хмарі».

Це тільки невеликий перелік того, що в підсумку призвело до схлопування історичних асоціативних рядів у масовій свідомості. У них більше немає базової інстинктивної потреби виживання. А культурно-етичний аспект стає цариною політичних сект з їхніми жерцями та жрицями, але не мас.

Людство змінюється на наших очах не на гірше та не на краще. Просто змінюється, як змінюється картина хмар на небі, хоч би якою гарною вона була б.

Багатоукладність українського суспільства, що робить його таким колоритним і слабокерованим, схожа в історії на розтягнутий слід гальмування. Різні його частини залишають різні мітки, згідно з власною питомою опірністю або піддатливістю.

Однак історична пам'ять — це той пробіг, де всі сліди вже зникли за поворотом.

Є принципова різниця між залякуванням за допомогою історії та актуальними загрозами й ризиками. Історія, яку офіційно викладають, — завжди служниця влади. Альтернативна історія перебуває просто в опозиції. Коли змінюється влада, змінюється й історія. Це постійне збовтування старих страхів у підсумку призводить лише до блювотного рефлексу.

Поточні ризики малозгадувані з двох причин. По-перше, вони завжди пов'язані з глобальними прорахунками чинної влади, із системними розривами в комунікаціях між суспільством і державою (їх близько п'яти). Ніхто не хоче критикувати себе любимих. Знову ж, витрати, а може, і пронесе.

По-друге, публічне згадування ризику — це підказка для ворога, що йому слід переспрямовувати свої зусилля на менш захищену ділянку. Приблизно мільйон співробітників ФСБ (110 тисяч тільки центральний апарат) не цікавиться виключно Україною, хоч би як нам лякалося б. Але жодне публічне повідомлення без особливої уваги не залишається. 

У цьому місці має розпочинатися тривала дискусія про слабкості та переваги демократії, але я обмежуся короткими висновками.

Історичну пам'ять можуть мати лише люди, для яких вона є не теоретичною, а суб'єктивною цінністю. Їх стає дедалі менше з об'єктивних причин. Їхні думки, красиво оформлені в літературних стилях минулого століття, нікого не переконують, крім таких, як вони самі.

Страх є наймогутнішим модулятором людської поведінки, але еволюція виробляє захисні механізми розпізнавання реальних загроз значно швидше, ніж ми думаємо. Це змінює всю сферу культури в принципі. Музейне залишається в музеї.

Політики скрізь у масі своїй не є ні культурними, ні освіченими людьми. Та й не мають бути. Їх завжди обирають зовсім за іншими критеріями. Вони — тимчасові люди з дуже різним уявленням про особисту відповідальність. Усі вони починають шукати на якомусь етапі чарівні палички та магічні заклинання. Більш освічені, але ще менш моральні люди їх їм напарюють, зокрема й історичні лякалки. Це приблизно як запропонувати купити тисовий лук замість напівавтомата, пославшись на битву під Кресі.

Сьогоднішній владі немає діла до історії, вона заклопотана актуальністю. Зважаючи на те, що з історією витворяла попередня влада, це не так уже й погано.

Однак, з огляду на вищезгадану багатоукладність України, є все-таки певна кількість людей, що цією самою історією мотивована. Іноді вони кажуть історичну правду, іноді несуть історичну нісенітницю. Вони занепокоєні тим, що те, що відбувається, не має прямих аналогів із книжками, які вони прочитали. Вони ці аналогії підтягують за вуха або за будь-що. З ними треба вміти розмовляти. 

Та для цього спочатку треба прочитати їхні книжки. Нічого страшного в них насправді немає.