Їх і в Гватемалі знають, або Кілька нотаток на берегах статті Путіна

Влітку 1992 року мене, тоді заступника генерального директора кінооб'єднання «Фест-Земля», президентом якого був Юрій Іллєнко, в аеропорту Варшави зустрів режисер Герард Залевський. Перед тим, як рушити до кіностудії, пан Герард запропонував випити кави, а коли ми вмостилися на терасі, розповів анекдот, пов'язаний з тамтешньою кав'ярнею:

Прилітають до Варшави дві москвички, заходять в аеропорту до кав'ярні, замовляють каву, і кельнер запитує одну: - Для чего пані єст така бляда? Не розуміючи по-польському, бліда пані миттєво червоніє, а подружка в захваті їй каже: - О, про тебе вже й у Варшаві знають!

Цей анекдот від пана Герарда я згадав нещодавно, коли в гватемальський газеті натрапив на статтю Федеріко Бауера Родрігеса «Відома війна», надруковану 7 червня цього року (тобто ще до появи опусу Путіна), колажем до якої й хочу проілюструвати ці нотатки. 

Але спочатку кілька зауважень. Оскільки стаття вже викликала чимало коментарів, мушу сказати, що я не згоден з деякими з них. Зокрема, ані з міркуванням російського політолога Станіслава Белковського про те, що в статті Путін веде «тиху бесіду сам з собою», ані зі здивуванням німецького історика Карла Шльогеля, чого, це, мовляв, президент виступає в ролі історика і посилається на архівні документи. До речі, Путін, який розводиться про принципову важливість спиратися лише на архівні матеріали і закликає інші країни розсекретити архіви, сам засекретив у Росії архіви про Другу світову війну до 2040 року. 

Путін не політичний пенсіонер, який вдарився в белетристику, і не аматор, який прагне підмінити істориків. Путін кагебіст, а отже професійний провокатор, і саме з цього варто виходити, розглядаючи всі його слова та вчинки. Звичайно, не Путін писав цю статтю (хоча вона виконує в тому числі і функцію такої собі «відмазки» для росіян: а наш не від коронавірусу ховався, а статтю писав!), а його спічрайтери. Але, безперечно також і те, що ініціатива й остання редакція належать самому президентові РФ. І - можу заприсягтися - стаття ця була давно вичитана й вилизана, і якби не пандемія з'явилася б напередодні 9 травня, як зараз напередодні відкладеного параду. А що надрукувала її не «Нью-Йорк таймс», скажімо, а не надто тиражована і не надто престижна «National Interest» то це тому, що всемогутність Путіна поширюється на Росію, але аж ніяк не на США. Тому й вийшла стаття в газеті, видавець якої Дмітрій Саймс виходець із Росії і ведучий ток-шоу «Велика гра» на першому каналі російського ТБ разом із онуком Молотова В'ячеславом Никоновим. Одне слово, чим багаті, тим і раді.

Стаття викликала резонанс, її коментують, а отже задачу виконано: увагу прикуто. Стаття написана для внутрішнього вжитку і «на експорт«. Для росіян, по-перше, «нашого в Америці надрукували, от який він впливовий!«, а по-друге, всі ті заяложені уявлення про «великий Радянський Союз, який здобув нищівну перемогу... врятував увесь світ», і пасаж про акцію «Безсмертний полк», і провокаційні просторікування про «боротьбу з міжнародним тероризмом на Північному Кавказі, в Сирії» (це в прив'язці до війни з нацизмом!), і ще багато чого. Розгляньмо, однак, у тій послідовності, як вони викладені, кілька основних меседжів, адресованих передусім сьогоднішнім світовим лідерам.

Отже, за Путіним, «глибинні причини Другої світової війни багато в чому випливають з рішень, ухвалених за підсумками Першої світової. Версальський договір став для Німеччини символом глибокої несправедливості». Одне слово, «сьогодні в Німеччині кожна дитина знає страшні наслідки Версаля, і немає жодного німця, який не знав би про наслідки грабіжницького договору», - як висловився за багато років до Путіна інший «історик» доктор Йозеф Геббельс. Знаменно, що в статті Путін оминає увагою ту обставину, що так само «ображена« Версалем більшовицька Росія, звичайно, маючи з того свій зиск, таємно допомагала Німеччині в обхід Версальського договору відновлювати військову потугу (маю на увазі відкриту 1925 року в Ліпецьку школу для німецьких військових льотчиків, будування й оснащення тоді ж у підмосковних Філях «юнкерсів», бронетанкову школу райхсвера під Казанню, полігон для випробування отруйних речовин під Саратовом тощо).

Далі Путін пише, що «Ліга Націй не змогла запобігти конфліктам у різних частинах світу, такі як напад Італії на Ефіопію, громадянська війна в Іспанії, агресія Японії проти Китаю, аншлюс Австрії». При цьому «скромно» мовчить про напад СРСР на Фінляндію.

Спроба російського президента представити «Мюнхенську змову», а не пакт Молотова - Ріббентропа від 23 серпня 1939 року і наступний Договір про дружбу та кордон між СРСР і Німеччиною від 28 вересня 1939 року (тобто про дружбу одразу після поділу Польщі) заслуговує на окремий коментар.

Поза сумнівом, намагання умиротворити Гітлера не прикрашають тодішніх європейських політиків. Як відомо, у вересні 1938 року Чемберлен тричі їздив до Німеччини. Остання його зустріч з Гітлером відбулася 29-30 вересня в Мюнхені. В тій зустрічі брали участь Деладьє та Муссоліні, який її ініціював. До Лондона Чемберлен повернувся з папірцем, який вважав документом і який, за його словами, забезпечував мир. Чемберлен казав про Гітлера, «попри печать суворості та безжальності на його обличчі в мене склалося враження, що на цього чоловіка можна покластися». Чемберлен тішив себе ілюзіями, що неприпустимо для політика. Але через рік ці ілюзії вже розвіялися. Добрий урок сьогоднішнім політикам, які ще не позбулися враження, що можна покластися на Путіна, і так само сподіваються його умиротворити.

Значна частина путінської статті - це спроба, як мовиться, перекласти з хворої голови на здорову, поклавши провину за розв'язання Другої світової війни на Польщу. Читаю Путіна, а згадую доповідь голови Ради народних комісарів СРСР і народного комісара закордонних справ товариша Молотова про зовнішню політику уряду від 31 жовтня 1939 року: «...виявилося достатнім короткого удару по Польщі з боку спершу німецької армії, а згодом - Червоної Армії, щоб нічого не залишилося від цього потворного дітища Версальського договору...»  А ще через кілька абзаців головний сталінський дипломат мовить: «Наші відносини з Німеччиною, як я вже сказав, покращилися докорінним чином. Тут справа розвивалася по лінії зміцнення дружніх відносин, розвитку практичного співробітництва та політичної підтримки Німеччини в її прагненні до миру. Укладений між Радянським Союзом і Німеччиною договір про ненапад зобов'язував нас до нейтралітету на випадок участі Німеччини у війні. Ми послідовно проводили цю лінію, чому зовсім не суперечить вступ наших військ на територію колишньої Польщі, що розпочався 17 вересня«. Молотов класик радянського дипломатичного ошуканства, Лаврову ще вчитися і вчитися. Так і хочеться цитувати далі, але думаю, з провиною Польщі в розв'язанні війни в інтерпретованій Путіним нацистсько-радянській редакції вже все зрозуміло. Додам лише, що введення радянських військ на територію Польщі не синхронно з гітлерівськими, а 17 вересня, легко пояснюється тим, що до 15 вересня тривали бойові дії в районі Халкін-Голу, і обережний Сталін не рушив на Польщу, поки не розв'язав питання там. Крім того, ввівши війська не одразу, Сталін у такий спосіб дистанціювався від агресора Гітлера, а цілі покоління речників Кремля дістали можливість пояснювати вторгнення на територію Польщі не сумлінним виконанням пакту Молотова - Ріббентропа, а (вже заднім числом) задачами безпеки країни. 

Як відомо, це сумлінне виконання призвело згодом і до анексії трьох балтійських країн. Тож невипадково через публікацію історичних фантазій Путіна МЗС кожної з них викликало послів РФ. Ілюстрацією до російських казок про добровільне входження на підставі референдуму (порівняймо з Кримом) можуть слугувати не лише статистичні дані розв'язаних там репресій (як і в Західній Україні та Західній Білорусі), а й сама доля їхніх керівників на момент анексії. Отже Антанас Меркіс (Литва) 17 липня 1940 року заарештований разом з родиною, депортований до Саратова, засуджений до 25 років ув'язнення, звільнений після смерті Сталіна, але змушений жити в РРФСР (де й помер) через заборону повертатися до Литви. Карліс Улманіс (Латвія) 22 липня 1940 року відправлений до Ворошиловська, 5 липня 1941 року заарештований і депортований до Туркменістану, де помер 20 вересня 1942 року. Костянтин Пятс (Естонія) заарештований, депортований, помер 1956 року в психіатричній лікарні в Твері.

І нарешті родзинка на торті путінських екскурсів в історію - це, звичайно, прозорий натяк на доцільність «нової Ялти» - платформи для вирішення доль світу вузьким колом світових лідерів, в якому виключений з «Великої вісімки» господар Кремля бачить передусім себе. Путін не враховує одного: у нього особисто і в очолюваної ним країни репутація така, що їх і в Гватемалі знають.