Позаблоковий статус? Забудьте

Для початку коротка історична довідка. 11 травня 1867 року розпочала роботу Лондонська конференція (тодішніх) великих держав з люксембурзького питання. Конференція тривала кілька місяців, і зрештою у вересні того ж року за її підсумками було укладено угоду, що проголошувала вічний нейтралітет Люксембургу та фактично запроваджувала його повну демілітаризацію (герцогству дозволялося мати лише невелику, до 300 осіб, прикордонну охорону).

Чи убезпечив нейтральний статус Люксембург від подальших зазіхань сусідів?

Ні, Лондонська угода не розв'язала суперечностей на Європейському континенті, які вже за кілька років вибухнули війною між Францією та Пруссією. Згодом, у 1914 та 1941 році (до речі, 10 травня), нейтральний Люксембург зазнав агресії з боку Німеччини.

Насправді гарантовану безпеку невеличкий Люксембург отримав за іншою, Вашингтонською угодою, від 4 квітня 1949 року, ставши однією з країн-засновниць НАТО

За 75 днів російської агресії доводилося чимало читати і чути про гарантії безпеки для України. Про відповідний договір. Про два договори – з країнами-гарантами та окремо з Росією. Тепер його нібито поставлено на паузу. Ну, то нехай там і стоїть. Договір з Росією не вартий паперу... і далі за текстом.

Вигулькували і версії залучення до числа підписантів Китаю, а з подачі Росії – навіть Білорусі. Забудьте. Головним гарантом безпеки України є її Збройні Сили. Ще одним гарантом безпеки є військова допомога і взагалі солідарність цивілізованого світу, його усвідомлення російської загрози самому існуванню людської цивілізації.

За таких обставин перед різними радниками, експертами тощо, а надто прихильниками позаблоковості, стоїть важлива задача – не плутатися під ногами у військових.

І останнє. Нагадаю: наші партнери Польща, Чехія, країни Балтії ставали спершу членами НАТО, а потім Європейського Союзу.