Україна проти імперії: другий фронт – гуманітарний

Автор цього матеріалу Сергій Борщевський після завершення довготермінового відрядження до Республіки Куба у 1997-2000 рр. працював у департаменті культурного та гуманітарного співробітництва МЗС України. У 2000-2005 рр. був відряджений Урядом України до виконкому СНД в Мінську, де обіймав посаду заступника, згодом директора департаменту гуманітарного співробітництва та екологічної безпеки за квотою України. Після повернення очолював відділ у департаменті культурного та гуманітарного співробітництва, а в 2006-2007 рр. працював заступником директора Першого територіального департаменту МЗС України. Нині на громадських засадах експерт Центру дослідження Росії.

8 березня цього року держсекретар США Ентоні Блінкен фактично повторив формулу деяких європейських політиків, назвавши Лукашенка останнім диктатором Європи. Думаю, пан Блінкен помиляється. Сьогоднішня Лукашенківська Білорусь швидше заслуговує на титул останнього колгоспу Європи. Останньою імперією є все-таки Росія. Власне, римейк держсекретаря на тему «Лукашенко – останній диктатор», можна вважати результатом вдалої спецоперації російської пропаганди, яка на тлі втручання РФ у президентські вибори в США, висилки з низки країн російських дипломатів, подій на Сході України, в Сирії, Центральноафриканській Республіці та в інших точках планети зуміла певною мірою перемкнути увагу світової спільноти на події у Білорусі.

Під російською пропагандою маю на увазі не лише т.зв. «фабрику тролів», які цілодобово різними мовами видають на гора фейкові повідомлення, статті, інтерв᾽ю тощо. Шістнадцять років тому, 14 березня 2005 року, на спільній прес-конференції з тодішнім прем᾽єр-міністром Великої Британії Тоні Блером у Ново-Огарьово Путін відзначив, що для Росії ситуація в деяких країнах СНД так само важлива, як для Британії – ситуація в африканських країнах, і висловив сподівання, що в майбутньому «ми з колегами зможемо об᾽єктивно оцінити ситуацію в цих республіках». Ця заява Путіна (а таких можна навести безліч лише з відкритих джерел) по-своєму прикметна. Вона унаочнює одну з основоположних тез російської пропаганди щодо нових незалежних держав, утворених на теренах колишнього СССР, а саме прагнення одержати мандат такого собі наглядача і речника цих колишніх колоній (звідси порівняння з африканськими країнами). Не менш прикметною є та обставина, що Путін називає нові незалежні держави республіками, як за часів радянської імперії.

До речі, не знаю, чи помічали вітчизняні політологи, дипломати, журналісти-міжнародники, що в Державній Думі РФ паралельно існують два комітети – Комітет у міжнародних справах і Комітет у справах СНД, євразійської інтеграції та зв᾽язках із співвітчизниками. Це теж елемент пропаганди і, як прийнято казати сьогодні, гібридної війни, хоча така структура Державної Думи існує від самого початку. Адже таким чином справи СНД начебто відокремлюються, відділяються від закордонних справ, йдеться мовби не про держави, а про підпорядковані Росії території. Цій же меті служить і термін співвітчизники, який російська пропаганда експлуатує навіть більш зухвало, ніж нацистська термін фольксдойче, оскільки в останньому випадку йшлося про осіб німецького походження, а термін співвітчизники, як і термін русскій мір використовується для означення громадян утворених на теренах колишнього СССР держав незалежно від їхнього етнічного походження.

Отже коло носіїв дезінформації та імперської пропаганди, в тому числі спрямованих проти України, значно ширше за таврованих світовою громадською думкою так званих тролів. Це і перші особи держави, і державні та недержавні структури (в тому числі науково-дослідні та академічні інститути), і так звані силові відомства, і окремі громадські організації та їхні лідери, і завербовані агенти впливу в інших країнах тощо. Механізмами поширення дезінформації можуть бути виступи в ЗМІ, міжнародні конференції, закордонні відрядження, соціологічні опитування, книги, фільми, радіопередачі тощо.

Україні в цих кампаніях відводиться особливе місце. Чому? Звернімося знову до відомої тези Путіна, яку він озвучив 25 квітня 2005 року в посланні до Федеральних Зборів РФ: «крах Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою століття». Отже незалежність України, як і незалежність країн Балтії, Грузії, Молдови, інших нових незалежних держав сприймається в Кремлі як геополітична катастрофа. Наша мета – зберегти незалежність, їхня – відродити імперію. Чи можливо за таких протилежних цілей стратегічне партнерство? – це питання залишимо на совісті тих державних мужів, які роками морочили нас цією тезою і, можливо, самі простодушно в неї вірили.

Спробуймо, однак, відповісти на інше питання: чи можлива імперія без України? Наважуся стверджувати, що без країн Балтії, Закавказзя, Центральної Азії, Молдови можлива, а без України – ні. З цього мусимо виходити, щоб усвідомити виклики і загрози, що стоять перед Україною сьогодні. Це стосується політичної, військової, економічної та інших сфер національної безпеки, в тому числі й такої важливої її складової як гуманітарна.

Знов-таки, наважуся стверджувати, що анексії Криму передували не лише роки військової підготовки (в тому числі і провокацій збройних конфліктів, найвідомішим з яких є конфлікт 2003 р. навколо Тузли), а й роки ідеологічних диверсій та інформаційно-психологічної обробки місцевого населення. Деякі з цих спецоперацій відбувалися за фактичного потурання місцевої та центральної влади України. Як приклади можна навести, зокрема, «співробітництво» Москви (з ініціативи її мера Ю.Лужкова) та Севастополя, дозвіл українських властей на відкриття в Криму філій низки вищих навчальних закладів Росії. Водночас, маючи перед собою альтернативу – скасувати статус автономії, набутий за підсумками бойкотованого кримськими татарами «всекримського референдуму» 12 лютого 1991 року (тоді як згідно Конституції такі питання вирішує загальнонаціональний референдум), референдуму, який також був супроводжуваною політико-психологічною обробкою населення операцією російських спецслужб, або змінити статус автономії у складі України з територіального на національний, кримськотатарський, центральна влада України залишила все, як є.

Переходячи далі до розгляду ситуації на Донбасі, варто наголосити на одній важливій обставині. Росії тимчасово вдалося встановити окупаційний режим у Криму і в окремих районах Донецької та Луганської областей – тобто в регіонах з традиційно високим відсотком російськомовного населення і значними можливостями для його пропагандистської обробки. Водночас згадаймо, що саме Донбас дав нам видатних письменників і правозахисників як Василь Стус, Іван та Надія Світличні, Микола Руденко, Олекса Тихий. У цих двох тезах немає жодної суперечності, оскільки в гуманітарному вимірі війна з імперією є війною світоглядною. І в цьому сенсі лінія розмежування проходить не на географічній мапі, а в свідомості наших співвітчизників незалежно від місця проживання.

З жовтня 1990 року на прес-конференції з нагоди об᾽єднання Німеччини федеральний канцлер Гельмут Коль на запитання журналіста, що, на його думку, було найбільш негативним у поділі країни, відповів: «На Сході ми втратили три покоління німців». Задача, що стоїть сьогодні перед українською владою, – не лише не втратити на Сході, а й виховати в любові до України нові покоління, повернути до неї ментально тих, хто довірився кремлівській пропаганді, привернути увагу і прихильність до України світової спільноти. Без цього повернути окуповані території неможливо.

Тут я дозволю собі навести розлогу цитату зі своєї ж статті «Як зупинити Путіна», надрукованої сім років тому (!), 20 березня 2014 року:

«Як же повинна діяти Україна за нинішніх обставин? Всі заходи слід вживати у двох вимірах – двосторонніх та багатосторонніх відносин. Зупинюся на деяких із них у дипломатичному й гуманітарному аспектах, свідомо уникаючи військового.

Найперше, що слід було зробити одразу й необхідно реалізувати негайно – це введення в односторонньому порядку візового режиму з РФ. І не треба розпатякувати про інтереси простих громадян. У нас – війна. В інтересах простих громадян – зберегти Україну.

Далі: вихід із СНД (за прикладом Грузії 2008 року).

Підготовка переліку двосторонніх угод, із яких Україна має намір вийти (в тому числі горезвісні харківські домовленості), і вихід із них у встановленому порядку, а не шляхом віроломного порушення, як вчинила Росія. До речі, агресією в Криму Росія порушила не лише Будапештський меморандум, а й низку інших двосторонніх та багатосторонніх угод у рамках ООН, ОБСЄ, Ради Європи, ба навіть Декларацію про дотримання суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів держав-учасниць СНД 1994 року.

Припинення діяльності на нашій території всіляких «Ізвєстій в Украінє» (назва узагальнена). У нас – війна. Хтось може уявити геббельсівські видання на території Великої Британії під час Другої світової війни?

Ретельна перевірка діяльності всіх ЗМІ на території України. Держкомтелерадіо повинен не лише видавати ліцензії, а й контролювати, наскільки практична діяльність ЗМІ відповідає задекларованій.

Припинення гастрольних турів тих російських митців, які схвалили агресію. Ці особи мають бути оголошені персонами нон грата довічно. Як і депутати російського парламенту, які своїм голосуванням відкрили Путіну шлях до агресії.

Не лише заборона трансляції в Україні російських каналів, а й припинення показу російських серіалів, бойовиків, розважальних програм тощо».

Перепрошую за розлогу цитату. Повторюся: це було надруковано 20 березня 2014 року. Кожен може судити сам, що із зазначеного було зроблено і коли, а що не зроблено досі.

Протидія кремлівській пропаганді має багато аспектів. Вона повинна бути спрямована на різні цільові аудиторії – жителів окупованих територій, жителів інших регіонів України, зарубіжні ЗМІ та громадськість, акредитований в Україні дипломатичний корпус тощо. Своєю чергою перші дві поділяються на різні групи за віком, освітою, фахом тощо. Держава повинна фінансувати передусім ті проекти, ті дослідження, ті літературно-мистецькі та інші твори, які слугуватимуть задачам деокупації, поширенню правди про Україну та викриттю фактів порушення державою-агресором норм міжнародного права. На жаль, історичний момент не залишає нам іншого вибору.