Чотири дилеми Заходу в Ірані та вікно можливостей для України

Думав сьогодні обмежитися третьою частиною розвідки про українську стратегічну культуру, але не можу не поділитися з вами свіжою статтею відомого експерта з Ірану, старшого наукового співробітника Atlantic Council та підполковника запасу Армії оборони Ізраїлю, який понад 25 років прослужив у військовій розвідці (АМАН), де обіймав посаду керівника відділу Ірану – Денні (Дані) Сітріновича.

Стаття влучно підсвічує «вузькі місця» західної стратегії щодо Тегерана. Він розглядає ситуацію через дилеми, які виникли після двох тижнів війни.

Перша дилема – Операційний успіх vs Стратегічний глухий кут

Ця дилема, на його думку, свідчить про глибоку кризу сучасного стримування: технологічна перевага в небі та нічні авіаудари демонструють тактичну домінацію, але не змінюють політичну волю Тегерана.

Замість того, щоб слабшати, режим інституціоналізує ці удари як частину своєї стратегії терпіння, перетворюючи кожну атаку США на важіль для подальшого шантажу в Ормузькій протоці. У результаті виникає парадоксальна реальність, де військова перевага Заходу лише підживлює стратегічну суб'єктність Ірану, залишаючи Вашингтон у пастці між неефективною силою та небажанням йти на справжню ескалацію.

Наступна дилема – Ризик vs Стримування

Розкриває проблему, як продемонструвати силу, не спровокувавши велику війну. Якщо США б'ють лише по проксі-силах або другорядних об'єктах, Іран сприймає це як слабкість і страх перетину «Рубікону». Якщо ж США вдарять по критичній інфраструктурі (нафтові термінали, центри управління) - це майже гарантовано підірве регіональну стабільність.

Як наслідок, Вашингтон обрав шлях «контрольованих ударів», але це лише переконало Тегеран, що «найгірше вже позаду», і розв'язало йому руки для подальшого тиску.

Третя дилема – Ціна нафти vs Геополітичний тиск

Робить глобальні ринки заручниками іранської стратегії. Продовження військової операції в поточному млявому форматі не зупиняє загрозу судноплавству в Ормузькій протоці. Ринки нервують, ціни на енергоносії ростуть. Виникає парадокс: війна, яка має на меті послабити Іран, через зростання цін на нафту може навпаки наповнити його бюджет.

Будь-яка спроба «силового розв'язання» лише підштовхне ціни ще вище, що вдарить по світовій економіці та рейтингах американської адміністрації.

Четверта дилема – Врегулювання vs Деградація

На думку аналітика, час не є нейтральним фактором. Швидке дипломатичне врегулювання зараз виглядатиме як стратегічна перемога Ірану – адже він зберіг свій вплив і зупинив удари. Проте затягування конфлікту веде до «повільного ковзання» до некерованого вибуху.

У результаті перед коаліцією постає вибір: або визнати поразку зараз, зафіксувавши нові умови Ірану, або готуватися до довгої, виснажливої та дорогої кампанії з повалення режиму, до якої Захід зараз ментально та політично не готовий. Незатишно – згоден. А що тоді робити нам? Тут вимальовується кілька напрямків, які ми вже почали реалізовувати.

Перший – перетворення експертизи на стратегічний актив. Допомога Катару, ОАЕ і Саудівській Аравії є правильним першим кроком. Але це має стати системним, а не ситуативним. Україна повинна запропонувати формалізовані угоди про передачу досвіду і технологій протидронового захисту – і прив'язати їх до конкретних зустрічних зобов'язань: зброя, фінансування, дипломатична підтримка.

Другий – максимально використати союз Росії та Ірану як аргумент проти послаблення санкцій. Це дратує Трампа, але ми не повинні припиняти працювати з Конгресом, де є двопартійна підтримка жорстких санкцій проти Росії.

Ну і те, що ми зараз активно просуваємо – позиціонування себе як гаранта безпеки в ширшому регіоні. Попит на перехоплювачі дронів у країнах Перської затоки, що зазнають іранських атак, зріс експоненційно – і унікальний оборонно-промисловий потенціал України та безпрецедентний військовий досвід разом створюють стратегічне вікно для Києва. Це не лише про зброю – це про позиціонування України як держави, що виробляє безпеку, а не лише споживає її.

І окремо про позицію Трампа. Він діє за логікою транзакційного домінування: партнер має або підкорятися, або пропонувати щось настільки цінне, що він не може це ігнорувати. Будь-яка третя позиція – «ми рівноправні партнери з власними інтересами» – читається ним як особиста образа. Саме це і є джерелом роздратування: не зміст українських позицій, а сама наша суб'єктність.

Тут ми також діємо доволі активно. Відкривається вікно можливостей для трансформації відносин із США з суто двостороннього формату в багатосторонній. У цій конфігурації наша позиція посилюватиметься консолідованими діями з Великою Британією, Францією та Німеччиною, а також через механізми впливу референтних груп, до яких прислухається адміністрація Трампа.

Ізраїль, Саудівська Аравія, Катар – ці актори мають прямий доступ до Трампа і водночас прямий інтерес в українській дроновій експертизі. Ну і врешті решт – тримати наші «червоні лінії».