Налигач на столицю

Третього жовтня один із них Рада ухвалила в першому читанні, але не основний, під яким підписалися 39 «слуг», а альтернативний — № 2143-3 під супроводом можливого кандидата на посаду мера від правлячої партії Олександра Ткаченка. Чому так?

Проблеми і сенси

Які головні завдання має вирішити новий закон про столицю?

Перше — розділити виконавчу (державну) владу та місцеве самоврядування. В чинному Законі вони об'єднані в юридичну потвору — Київську міську державну адміністрацію, яка є і державним, і самоврядним органом. Голову КМДА, фактично, обирають кияни як голову міста, а ось заступників — призначає президент. Київ — єдине з-поміж усіх міст, селищ та сіл країни, в якому рада не має власного виконавчого комітету.

Друге — виписати механізми, які дозволять КМДА забезпечити «виконання Конституції та законів України, актів президента України, Кабінету міністрів України, інших органів виконавчої влади» та «законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян» (ст. 119 Конституції України).

Третє — розв'язати проблему існування чи неіснування районних рад.

Четверте — визначити, хто є киянином. Себто членом територіальної громади Києва. Офіційно — в місті менше 3 мільйонів мешканців, а фактично — їх проживає понад 4 мільйони.

Гра в злого і доброго поліцейського

Основний законопроєкт «Про столицю України — місто-герой Київ» № 2143 (уже достатньо розкритикований у медіа) розділяє посади міського голови та голови КМДА, як того вимагає здоровий глузд, але другий отримує диктаторські повноваження для контролю над Київрадою та Київським міським головою.

Стаття 21 законопроєкту без тіні сумніву наділяє голову КМДА правом опротестувати будь-який акт місцевого самоврядування. Крім того, він може вимагати «негайного усунення… недоліків, що не відповідають публічним інтересам територіальної громади».

Запитання — як визначити ці «публічні інтереси»? (Наче у громади бувають «приватні»). Під таке розмите поняття можна за вуха притягти що завгодно. Голові КМДА дається тиждень, щоб зупинити кадрові призначення, два тижні — на зупинення актів індивідуальної дії та 30 днів — на зупинення актів нормативно-правового характеру. Тобто будь-яке рішення Київради може лежати 30 днів, доки державний уповноважений думатиме — пустити чи завернути. 

На цьому тлі Олександр Ткаченко як очільник авторів альтернативного законопроекту має вигляд білого й пухнастого «доброго поліцейського». Що ж пропонують він та його команда?

Аматорство і юридичне дилетантство

Перш за все зауважимо: Закон «Про місто Київ — столицю України» має перебувати в єдиному правовому полі законів країни. Оскільки Україна — унітарна держава, не може бути окремих територій, на яких діє інакша система правових норм. Проте, як зазначено у висновку головного експертно-правового управління ВР, «у поданому законопроєкті містяться приписи, які встановлюють для Києва особливості правового регулювання у певних сферах суспільних відносин». 

Перше, що впадає в око, це — невластивий законодавству пафосний стиль. Київ проголошується «містом вільних людей, де гарантується повага до гідності, свободи, власності», «історичним, культурним та духовним центром територій України — Русі», «глобальним містом, яке відіграє особливу роль в Європейському регіоні». Хотілося б, щоб воно так було, але це — не так.

Проєкт просто переповнений новаціями, однак у багатьох моментах вони заходять у явну чи приховану суперечність із Конституцією та законодавством України, а в окремих — зі здоровим глуздом. Наприклад, пропонується зменшити кількість депутатів Київради, — як? Прибрати в Законі «Про місцеві вибори» новелу «понад 2 млн. виборців — 120 депутатів», але тоді залишиться лише норма «від 1 млн. до 2 млн. — 84 депутати», а для Києва вона не підходить. Що пропонують «слуги народу»? Прямо в закон записати: в Київраді… 80 депутатів! Тобто встановити окремий від загальнодержавного порядок формування місцевої ради.

Від першої статті до останньої маємо купу інших «новацій» з очевидними ознаками пилу в очі: Амбасадор Києва, Київський магістрат (не банальний виконком), Районна Ратуша! Останнє — це такий собі ЦНАП, що його має окремо збудувати районна влада. Все як у Європі. Дивно, чому автори не перейменували Київраду на Думу, а депутатів — у лавників?! Тоді було б як середньовічному Києві…

Чи вирішує № 2143-3 головні проблеми?

Перша — про розділення посад міського голови та голови КМДА. Тут законопроєкт не оригінальний, це є у всіх чотирьох законопроєктах — і СН, і «Голосу», і В.Кличка (С. Алексєєв та ін.)

Друга — повноваження голови КМДА як провідника державної політики і гаранта прав, свобод та законності прописані докладніше, ніж в основному проєкті СН, і це — очевидний плюс. У КМДА забрано повноваження місцевих держадміністрацій, які вони виконують як виконавчі органи районних та обласних рад, натомість залишаються контрольно-координаційні функції. Також виписані механізми, з допомогою яких забезпечується дотримання законності та КУ: голова КМДА може вносити приписи »про скасування чи приведення рішень органів самоврядування у відповідність до Конституції України та законів України». Написано трохи кострубато, навіть юридично безграмотно, оскільки скасувати рішення ради може тільки суд, але вказати на можливу невідповідність законодавству та КУ — цілком доречно.

Окрім того, голова КМДА може «зупиняти рішення органів місцевого самоврядування шляхом внесення протесту у зв'язку із їх невідповідністю Конституції та/або законам України із наступним їх оскарженням до суду». Тут автори проєкту явно недочитали до кінця ст. 144 КУ, а там написано — «з одночасним зверненням до суду». Однак ці дії не доведено до логічного завершення: а якщо суд визнає правоту Київради? Логічно, що в такому разі голова КМДА має бути усунений із посади або відбутися іншим покаранням.

Відносини мера та голови КМДА, на перший погляд, видаються зваженими й логічними, однак, розуміючи реалії нашого життя, судової системи та культури політичних відносин, можна сміливо прогнозувати: життя київського міського голови буде несолодким… А якщо Київрада ще наповниться підібраними з вулиці «слугами народу», то — зовсім швах. Отже, для досягнення балансу та спокою в місті права голови КМДА на втручання в міські справи мають бути більш обмежені, а для міського голови — поставлено захисні механізми.

Районні ради як убоге розуміння децентралізації

Скільки не писало «Дзеркало тижня» про відсутність міських районних рад у Конституції України (їх неконституційність), в усіх чотирьох проєктах вони є. Лише в одному, В. Кличка, однозначно заявлено: вони «не є органами місцевого самоврядування». Однак чим же вони є — не сказано в жодному.

У законодавчому опусі Ткаченка сотовариші на цю тему знаходимо цілий букет юридичних ляпів і відвертих дурниць. У ст.32 визначається: «Районна в місті Києві рада є представницьким органом територіальної громади району в місті Києві». Однак Конституція не містить жодного натяку на таку «громаду району». Чому? Тому що такої не існує в природі. Міська територіальна громада — єдина й неподільна, від того, що місто буде адміністративно поділене на райони, районна громада не з'явиться. Бо не може бути представницького органу того, що не існує. Однак далі — більше, в продовженні речення — мова про район: «який створюється та ліквідується рішенням Київської міської ради». Якщо бути послідовними, з цього випливає, що Київрада створює чи ліквідує й «громаду району»?

На цьому квіточки не закінчуються: «Загальний склад районної в місті Києві ради становить двадцять депутатів». Чому не тридцять чи десять? У Києві райони різні, є більші за обласні центри, й усюди — 20? Однак і це — не все.

Стаття 33 встановлює: «Обсяг і межі повноважень районних у місті Києві рад визначається Київською міською радою відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». На перший погляд, усе логічно — для тих, хто не читав цього закону. А ось ті, хто читав, знають, що в цьому законі є лише виняткові повноваження місцевої ради, які ухвалюються винятково на сесіях ради й нікому делегуватися не можуть. Київрада може делегувати райрадам лише висмоктані з пальця питання типу «розміщення МАФів» та «майданчиків для паркування».

Однак є загрози більшого масштабу. Якщо в кожному 10 районів Києва (а саме стільки записано в проєкті) буде свій господар, не підпорядкований міському голові, оскільки обирається райрадою, то система управління в місті зруйнується. Замість одного господаря — мера буде десять по районах плюс один на місто. А якщо вони від різних політичних сил, як при Л. Черновецькому, то буде управлінський хаос.

Не кажемо вже про те, що законодавчих механізмів для формування бюджетів районів не існує, бо якщо не можна передати повноваження Київради, то не можна передати й кошти, — правова невизначеність. Якщо хтось при цьому говорить про наближення влади до людей, субсидіарність та децентралізацію, не слухайте їх, — вони не розуміють, що глаголять.

Хто є справжнім киянином, а хто — несправжнім?

Один мільйон громадян України живуть у Києві на пташиних правах, — не можуть отримати безперешкодно та в повному обсязі всі публічні послуги й не беруть участі в місцевому самоврядуванні. Понад те, відсутність достовірного обліку тих, хто реально живе в місті, працює і платить податки, але не зареєстрований (не прописаний, по- совєтському), кардинально впливає на бюджет міста. Державні субвенції розраховуються, виходячи не з реальної чисельності населення, а з номінальної. За оцінками фінансистів, кожна неврахована людина — це мінус 1000 грн із міського бюджету, для Києва — мінус 1 млрд грн.

Лише один законопроєкт із запропонованих, Віталія Кличка (№ 2143-1), порушив це питання. У ст. 6 встановлено: «Територіальну громаду міста Києва становлять усі жителі, які проживають на території міста Києва». Зрозуміло, що інститут реєстрації давно застарів, не відповідає реаліям нашого часу, тому слід вирішити проблему вільного пересування українців.

Те саме стосується й питання Київської агломерації. Писати окремий закон про Київ — це позавчорашній день. Місто становить єдине ціле з навколишніми містами, селищами та селами, а його кордони вже давно затерті тими 560 тис. людей, які щодня приїздять до Києва на роботу. Київська агломерація — доконаний факт, і якщо ми вдаватимемо, що не бачимо її, — тим гірше для нас.

Пута на столичну владу

Тому абсолютно очевидно, що з прийняттям цього закону буде максимально обмежена свобода дій Київського міського голови, хто б ним не став, і Київради. Якщо міський голова буде «свій» — добре. Якщо «чужий» — тоді «свій» голова КМДА (а він — апріорі свій) візьме його в лещата приписів і протестів, судових позовів та інформаційних атак. Що ми, власне, бачимо вже сьогодні. Плюс свої господарі «на районах».

Решта в цьому законопроєкті — стратегічне планування, інформаційні системи, моніторинг, магістрат, ратуша, інші новомодні штучки — другорядне, інформаційний шум, феєрверки й конфеті. Всі вони нічого не варті, якщо в місті будуть підірвані основи — демократичне врядування. Звісно, монобільшість зараз може проголосувати за будь-яку юридичну маячню, але коли запахне смаленим, хай не кажуть, що їх не попереджали.