Чи справді трьох з половиною років замало для переозброєння армії

Три з половиною роки минуло від часу, коли проросійські бойовики «ЛНР» і «ДНР» захопили єдині в Україні заводи з виробництва вибухівки та патронів, розташовані в Донецьку та Луганську, але й досі не побудовані відповідні нові підприємства. А чи може успішно воювати армія (особливо у разі гіпотетичного, але достатньо ймовірного, масштабного ворожого вторгнення, коли доведеться доводити її число — разом із територіальною обороною — до мільйона «багнетів») лише на старих радянських запасах, без налагодженого випуску всіх різновидів потрібних набоїв? Тим більше, за умов, коли на велетенських складах радянських боєприпасів регулярно виникають форс-мажорні обставини — чи то російські безпілотники їх атакують, чи то взагалі якісь «чортики» влаштовують зсередини цих складів пожежі та вибухи...

Я вже не кажу про те, що досі не розгорнутий серійний випуск великого числа перспективних вітчизняних моделей озброєння — від бойових вертольотів до універсальних проти корабельних систем дальньої дії, а якщо й розгорнуто, то новітні танки, БТР і БМП, протитанкові ракетні комплекси тощо йдуть на експорт. Мовляв, «Укроборонпрому» потрібна валюта, щоб розвиватися та мати змогу в майбутньому забезпечити українське військо новітніми зразками зброї, а на це потрібен час і ще раз час. Добре, що хоч до виробництва деяких різновидів стрілецької зброї руки дійшли — проте, переважно у вигляді невеликих партій для випробування у військах...

І от тут постає сакраментальне запитання: а скільки саме потрібно часу українським зброярам, менеджерам і урядовцям для створення новітніх зразків зброї, їхнього впровадження у виробництво та насичення війська цією зброєю? І скільки потрібно часу для побудови заводів боєприпасів різного ґатунку, які б забезпечили ефективне використання й нових, і вже наявних видів озброєння без постійного озирання: а чи вистачить набоїв?

Скажімо, під час Другої світової війни Сполученим Штатам знадобилися один рік і десять місяців, щоби створити й випробувати ядерну бомбу. Т. зв. Манхеттенський проект було розпочато 17 вересня 1943-го, а першу ядерну бомбу випробували 16 липня 1945-го у штаті Нью-Мексико. Можуть сказати — так то ж могутня Америка, яка залучила вчених-емігрантів з Європи... Так, Америка, і починався проект цей не на порожньому місці. Проте хіба ж у нас уже зникла власна наука? Хіба зачинилися заводи з високотехнологічним виробництвом? І «з нуля» у нас багато чого вміли та вміють створювати. Он у 1960-х КБ «Південне» під керівництвом академіка Янгеля створило, а «Південмаш» побудував близько десятка (!) кораблів 11Ф94, призначених для посадки космонавта на Місяць, старту з нього та стикування з пілотованим місячним орбітальним кораблем 7К-ЛОК, який мав доставити радянських покорителів космосу до Місяця та повернути їх на Землю. І не вина Янгеля та «Південмашу», що експедиція не відбулася — після смерті Корольова потужний ракетоносій Н-1 так і не вдалося довести, а 7К-ЛОК перетворився на призначений для використання на навколоземних орбітах «Союз». Але КБ «Південне» та «Південмаш», які до цього мали справи тільки з бойовими стратегічними ракетами, за кілька років зуміли освоїти абсолютно нову для себе проблематику. Розробка ця не остаточно застаріла й сьогодні — ЗМІ повідомляють, що Китай чи то вже купив, чи то прицінюється до купівлі всієї документації по кораблю 11Ф94, щоб використати давні розробки наших конструкторів для польотів тайконавтів на Місяць...

Не втримаюсь, щоб не навести ще кілька красномовні «космічні» приклади. За 11 місяців командою Сергія Корольова було спроектовано, побудовано й запущено перший штучний супутник Землі. На проектування, побудову й запуск другого штучного супутника — значно важчого, з собакою Лайкою на борту —  було витрачено... один місяць. А перший у світі багатомісний корабель «Восход» створили й запустили за 10 місяців. Перша у світі пілотована орбітальна станція «Салют» була створена колективом учня Корольова конструктора й космонавта Феоктистова за півтора року. Нарешті, вся американська програма висадки людини на Місяць від моменту її проголошення президентом Кеннеді до висадки астронавтів Армстронга й Олдріна на поверхню природного супутника Землі зайняла дев’ять років. Ми в умовах «гібридної війни» прожили вже понад третину цього строку...

За такий, навіть дещо менший термін у Великобританії під час війни був сконструйований, випробуваний та прийнятий на озброєння реактивний винищувач Gloster Meteor, який здійснив перші бойові вильоти 27 липня 1944 року. На них стояли двигуни Rolls-Royce Derwent 5, створені за цей же термін; після закінчення війни уряд британських лейбористів здуру продав ці двигуни «дядечкові Джо»; їх швиденько скопіювали і під маркою РД-500 ставили на винищувачах Ла-15 та Як-23. Сам же британський винищувач був скопійований КБ Сухого й одержав назву Су-11, але в серію не пішов — на підході в СРСР був уже МіГ-15, а за ним — і МіГ-17, теж із британським двигуном Rolls-Royce Nene (радянські псевдо РД-45 та ВК-1). Впадає в око, що двигун Nene був створений британськими конструкторами та запущений у серію також у розпал війни й менше, ніж за рік...

Скажуть — так у США при владі був під час війни Рузвельт, а у Британії — Черчилль. У нас же, вочевидь, персонажі іншого типу, які поступаються навіть Хрущову, котрий чимало зробив корисного на зорі радянської космонавтики. Вірно. Але ж про створення швидкими темпами української диво-зброї чи феноменальні наукові прориви і не йдеться, чи не так? Мова про нормальну розбудову ВПК за умов війни, тобто швидку й ефективну, з мобілізацією всіх можливих ресурсів. Щоб і фронт, і запасні частини, і резервна армія, яка в Україні має бути створена, могли успішно вести бої та нести невеликі втрати.