Кому вона потрібна, та демократія?
Остаточні результати на дочасних виборах в двох округах – Прикарпатті та Донеччині – показали зневіру та торжество охлосу
Ясна річ: результати т.зв. «проміжних» виборів до Верховної Ради у мажоритарних округах, на яких «розігруються» місця вибулих з тієї чи іншої причини депутатів, не можна механічно переносити на всю країну в цілому. Проте все ж певні тенденції такі вибори засвідчують. От і зараз: вибори 28 березня у двох округах показали дуже сумну річ, а саме – що демократія в Україні стає (а, можливо, вже стала) мало кому потрібною.
Утім, судіть самі. Перший об’єктивний показник – явка громадян на виборчі дільниці. В окрузі № 50 на Донеччині вона становила приблизно 21%, а в окрузі № 87 на Прикарпатті – 35%. Іншими словами, обрані депутати, хто б вони не були, апріорі представляють абсолютну меншість населення своїх округів, у нашому випадку – навіть незначну меншість, яка не дотягує до 15% загального числа виборців. А це вже дуже небезпечний симптом, бо ж і на позачергових парламентських виборах 21 липня 2019 року явка виборців в окрузі № 50 становила менше, ніж 45%, а в окрузі № 87 – менше, ніж 44%. До речі, то були перші з 1990 року вибори до Верховної Ради, в яких узяла участь менше, ніж половина зареєстрованого електорату. Тобто тенденція виявляє ознаки свого посилення, а низьку активність громадян не спишеш на погоду чи пору року, якщо і влітку, і навесні маємо схожу загалом картину…
Другий об’єктивний показник – політичний бекґраунд обраних до Верховної Ради персонажів. В окрузі № 50 це мер мера міста Добропілля Андрій Аксьонов. Як повідомляли мас-медіа, у 2014 році Аксьонов організовував «референдум ДНР» у селищі Новодонецьке (околиця Добропілля), де тоді був селищним головою. Після початку бойових дій Аксьонов утік до окупованого Криму й отримав там російський паспорт (що підтверджується інформацією у базі даних Федеральної податкової служби РФ). Але вже наступного року Аксьонов спокійно повернувся у Добропілля і взяв участь у виборах мера міста. У 2018 році Аксьонова затримали правоохоронці по справі, яка не стосувалася сепаратизму; його звинуватили у корупції – підробленні документів, розтраті майна. Після цього Аксьонов втік з України невідомо куди та був оголошений у розшук. Пізніше він повернувся, а свою відсутність пояснив лікуванням. А тепер цей персонаж став законодавцем, бо Центральна виборча комісія зареєструвала його депутатом. І пояснила: «На сьогодні законодавство України не передбачає ні можливості, ні механізму скасування реєстрації кандидатом у народні депутати особи, у якої виявлено громадянство іншої держави, поки ця особа є громадянином України, або з будь-яких інших підстав, прямо не передбачених законом». Ось так. Ніхто з президентів України не подбав, щоб відповідні закони існували; за минулі десятиліття, якщо узагальнити повідомлення ЗМІ, число нардепів, які мали по кілька паспортів, наблизилося до півсотні. Проте ніколи ще активіст проросійських сепаратистів і громадянин держави-агресора не сідав у крісло українського законотворця, автоматично отримуючи не лише немаленьку зарплату за рахунок платників податків, а й доступ до державних таємниць.
Що стосується переможця виборів в окрузі № 87 Василя Вірастюка, то у нього політичний бекґраунд відсутній. Не вважати ж таким бекґраундом перемоги на турнірах стронґменів і звання «Найсильніша людина світу» чи зйомки в рекламі пива на телебаченні… Так само, як й участь у фільмах «Іван Сила», «Самотній за контрактом», «Готель Едельвейс», «Пригоди S Миколая». Хоча в чомусь Вірастюк тут помітно виграє у тих шоуменів, які в останні роки заполонили політику в Україні – принаймні, він перемагав у турнірах завдяки власній силі та кмітливості, а не грав написані кимось ролі. Проте чи достатньо цього, щоби стати законотворцем?..
По-третє, вибори в окрузі № 87 виявилися чи не найскандальнішими за останні роки. Мас-медіа широко повідомляли про ці скандали – починаючи з демонстративної бесіди Володимира Зеленського з Василем Вірастюком перед виборами і закінчуючи таємничим зникненням сотень бюлетенів, розбіжностями в протоколах, скасуванням через суд результатів голосування на декількох дільницях (за дивовижним збігом обставин, саме там, де, за попередніми даними. перемагав конкурент стронґмена бізнесмен Шевченко) – і так далі. Не стану переповідати всі скандальні сюжети – вони заплутані та неоднозначні, зрозуміло одне: офіційні результати голосування навряд чи корелюють з реальними. Тим більше, й дані екзитполу засвідчують інший результат виборів… Але головне не в цьому. Після початку скандалів Соціологічна група «Рейтинг» провела опитування в цьому окрузі. 49% виборців округу № 87 із центром в Надвірній підтримали ідею скасування результатів довиборів до Верховної Ради та призначення повторного голосування, проти виступило 40% респондентів. А якби повторні вибори на окрузі відбулися у середині квітня, то за кандидата від партії «За майбутнє» бізнесмена Олександра Шевченка проголосували б 43,3% опитаних, за представника ВО «Свобода» Руслана Кошулинського 26,7%, а за Василя Вірастюка від «Слуги народу» – 23,9% (інших кандидатів підтримали менше 2%). Водночас 33% респондентів переконані, що на виборах були значні фальсифікації, ще 16% вважають їх незначними, і тільки 23% переконані, що фальсифікацій не було. Нарешті, 33% опитаних заявили, що на виборах 28 березня голосували за Шевченка, 25,3% - за Вірастюка, 25% - за Кошулинського. Іншими словами, внаслідок виборчих скандалів Вірастюк утратив підтримку частини свого електорату, а Шевченко – різко збільшив свій виборчий рейтинг. Ну і що з того? Чи пройшли в окрузі та в Києві – під стінами ЦВК – масові акції протесту? Чи намагалися виборці Шевченка тим чи іншим способом захистити свій вибір? Ні! А згадайте, як було в минулому не лише на президентських виборах 2004 року, а й на численних виборах і довиборах до Верховної Ради… Куди воно поділося, бажання захистити свої голоси (а свідомі громадяни добре вміють це робити)? І взагалі – вийшло так, що начебто патріотична та демократична Галичина висунула на перші місця стронґмена та бізнесмена, які й боролися за депутатське крісло, а не знаного консервативного політика, активного учасника Революції Гідності, ветерана-фронтовика Руслана Кошулинського. Висунула – і затим начхала на реальні підсумки голосування (власне, лише 35% електорату, який з’явився 28 березня на виборчих дільницях – це також красномовний результат як для Прикарпаття). Байдужість і пасивність абсолютної більшості населення…
А тепер закономірне запитання: кому в Україні насправді потрібна та демократія, якщо демосу – тобто відповідальних, самочинних, політично грамотних громадян – на останніх «проміжних» виборах видно майже не було? Бо ж демократія – це не вибори самі по собі, вони – тільки інструмент; демократія – це реальне народовладдя на ґрунті торжества права. В Україні ж тенденція зневіри в демократії та торжества охлосу («хліба і видовищ!») стає все більш загрозливою. В тому числі для тих, хто байдуже ставиться до політики та не вірить у можливість створити ефективну владну конструкцію.