«Кримська карта» у кремлівських ігрищах

Таке запитання пролунало 11 жовтня у Страсбурзі до глави Української держави від представника партії Європейських консерваторів та реформістів у ПАРЄ. Відповідь президента, гадаю, загальновідома: «Я готовий говорити про новий референдум, але спочатку півострів повинен повернутися до складу України». І, звісно, все має відбуватися згідно з приписами української Конституції.

Ясна річ, на це Росія не піде. Ніколи. Проте новий референдум у Криму – це те, що вкрай потрібно Кремлю для розколу західного політикуму і позірної «легітимізації» анексії півострова. Мовляв, дивіться: «народ Криму» зробив свій вибір на чесному й вільному референдумі, під міжнародним контролем, то ж чи можна насильно змушувати людей жити в тій державі, в якій вони не хочуть жити? Чи демократично це? Чи відповідає західним цінностям?

У цьому контексті сприйняті багатьма, в тому числі і в Україні, як сенсаційні заяви Ксенії Собчак виглядають як зондаж – з одного боку, настроїв у самій Росії, з іншого боку – громадської думки і політичних кіл на Заході та в Україні. «Новий незалежний референдум» про статус півострова – вона через два тижні фактично повторила сказане в ПАРЄ у вигляді запитання до Петра Порошенка. Тільки вже з визнанням провини чинної російської влади: «Я бачу вихід з кризової і несправедливої ситуації через новий референдум, який передбачає різні точки зору… Росія порушила міжнародні зобов’язання, це основна точка відліку. Але у Криму живуть російські люди, їх там багато… Ми не можемо поставитися до них, як до об’єктів геополітики. Погана та політика, яка не для людей», - заявила наприкінці жовтня Собчак на зустрічі з виборцями.

Цікаво, що ідея про нове голосування в Криму висловлена було ще раніше, вустами опозиціонерів Олексія Навального та Михайла Ходорковського. А лідер партії «Яблуко» Григорій Явлінський пропонував «решать проблему Крыма всем миром». Але то навряд чи був зондаж з боку Кремля: зрештою, російська опозиція в більшості своїй орієнтується на імперіалістичні настрої переважного числа росіян, для яких «Кримнаш» - це святе. Тепер же маємо очевидний зондаж з боку Кремля у вигляді «радикальних» заяв Собчак. Адже «легітимація» загарбання Криму, визнана бодай кимось у світі, стала би вагомим козирем для Путіна. Відтак, видається, у разі, якщо зондаж покаже сприятливі для Кремля тенденції, він може спробувати оголосити в Криму референдум із тими трьома запитаннями, які були апробовані у Страсбурзі й під контролем міжнародних спостерігачів із ООН, ОБСЄ, ЄС, БРІКС тощо. І нехай той референдум отримає статус консультативного опитування – все одно виграш режиму Путіна виявиться беззаперечним.

Чи погодяться західні і східні держави, а також міжнародні організації, брати участь у легітимації такого гіпотетичного «референдуму»? Як на мене, повної впевненості в тому, що вони від цього відмовляться, немає. Бо режим санкцій проти Росії стає все менш популярним, точаться розмови про те, що його варто було б потроху знімати – у відповідності до виконання Мінських угод по Донбасу та до кроків із повернення Криму Україні. А тут така спокуса – референдум на півострові під реальним, а не фіктивним міжнародним контролем. Мовляв, як «народ вирішить, так і буде»…

Узагалі-то, скажімо, ніякого «народу Криму» з наукового погляду немає і не може бути, адже це поняття не тотожне поняттю «населення певної території», а тому «народ Криму» правом на самовизначення користуватися не може. Проте не все так просто. «Народу Косова» теж з наукового погляду не існує, цей край населяють здебільшого представники ґеґського субетносу албанців, що мешкає також на півночі Албанії, та серби; але ж Республіка Косово існує, хоча Україна досі утримується від її офіційного визнання. З іншого боку, Косово не приєднане до Албанії, хоча дехто цього щиро хотів…

Утім, Путіну номінально «незалежний» Крим не потрібен, а потрібна бодай часткова легітимація окупації півострова. І це можливо навіть у разі чесного й прозорого підрахунку голосів. Адже, попри невдоволення значної частини кримчан владою і їхньою ностальгією за Україною, коли жилося краще та простіше, все ж на Путіна це невдоволення здебільшого не поширюється – маємо класичну дихотомію «доброго царя» та «злих бояр». Додамо до цього неминучу пропагандистську істерику, з обов’язковими інвективами в бік «київської хунти» й українських фашистів, - і так далі, й таке інше.  Втім, може бути зроблено й дещо реальне. Скажімо, якраз до виборів урочисто відкриють міст на Тамань через Керченську протоку та полегшать фінансовими вливаннями (на що вже були натяки у мас-медіа) ситуацію в економіці окупованого півострова. Можливо, будуть введені в дію зимові санаторії та пансіонати для відпочинку «трудящих» за пільговими путівками, можливо – зроблено ще щось, що тимчасово полегшить економічну ситуацію. З іншого боку, відпрацьовані «точкові» репресії проти інакодумців (передусім із числа кримських татар) теж дадуть результати – у поєднанні з «точковим» підкупом тих чи інших груп населення (знов-таки, з числа схилених до колаборації чи політичного нейтралітету татар).

Скажете, фантастика? Ні. Кремль здатен на карколомні політичні комбінації для досягнення своїх цілей. Але всі вони залишаться фантастикою у разі, якщо Захід й Україна не підуть на жодні поступки РФ із принципових питань, не погоджуючись щодо Криму ані на «референдум під міжнародним контролем», ані навіть на «консультативне опитування».