На арені – «політична збірна» Росії

Однією з топ-новин вікенду став заклик колишнього футболіста київського «Динамо» Олега Саленка закінчити конфлікт України та Росії, а також провести товариський матч між ветеранами збірних. Ексфутболіст цим закликом відреагував на слова форварда російської команди «Сочі» Олександра Кокоріна, який заявив, що хоче побачити матч між Росією та Україною на чемпіонаті Європи. «Я вітаю такі ідеї. Згоден, пора вже закінчувати цю дурницю між Україною і Росією. Я б взагалі хотів запропонувати для початку провести товариський матч між збірними ветеранів України та Росії. Може бути, навіть на нейтральній території. Спілкуюся з друзями з Росії. Вони теж підтримують ідею. Але, звичайно, Українська асоціація футболу на це не піде. Втрутиться політика. Найближчі рік-два, напевно, нічого в цьому питанні не зміниться», — сказав Саленко.

Колишній гравець збірних України та Росії, який живе і займається бізнесом у Київській області, вважає, що ситуацію на Донбасі необхідно розв’язувати: «Упевнений, треба до чортової матері закінчувати цей конфлікт. Як з боку України, так і з боку так званих «ДНР»-«ЛНР» та їхніх кураторів. Я був там, ми грали в футбол неподалік військових дій. Знаємо, що військові між собою теж спілкуються. Потрібно знаходити спільну мову, і Донбасу повертатися до складу України. Крим? Тут складніше. Там уже багато військових російських баз, ядерну зброю завезуть скоро».

Можна було б не звертати увагу на цю заяву (тим більше, зважаючи на особистість самого Саленка, який не втомлюється повторювати в інтерв’ю: «Я не росіянин і не українець, я радянський»), якби не йшлося про певну небезпечну (можна сказати, дуже небезпечну) ідею, поширену серед знаних спортсменів України. Йдеться про ідею «братерства двох народів» (іноді до цього додається «братерство православних народів»), яких «посварили між собою політики», а от люди спорту мають триматися докупи, домагаючись припинення «нав’язаного нам конфлікту» та «долаючи бар’єри». Доходить до крайнього — до фактичного уславлення армії держави-агресора та хамського ставлення до тих українських патріотів, які засуджують такі щонайменше нерозумні (реально — колаборантські) настанови цих спортсменів. Причому, що цікаво, про повернення під контроль України ОРДЛО майже ніхто не говорить, Саленко тут радше виняток. Ну, а про Крим імениті говорять або «Крим належить кримчанам», або «ну що поробиш, він тепер російський»...

Маємо абсурдну ситуацію: одночасно з тим, як бодай певна частина чинної владної команди починає все більш рішуче обстоювати на міжнародній арені право України на територіальну цілісність і вимагати припинення російської агресії, група знаних у Росії та світі спортсменів усе активніше проводить ідею, що насправді ніякої агресії немає, винні обидві сторони, треба кінчати якомога швидше цей братовбивчий конфлікт. Годі й казати, що такі заяви та відповідні їм практичні жести не йдуть на користь реальному припиненню вогню на сході та лише зміцнюють позиції тих у Москві й ОРДЛО, хто вважає: треба сильніше тиснути, більше стріляти, тоді прихильників миру за будь-яку (чи майже за будь-яку для України) ціну ставатиме все більше, і все повернеться до «стратегічного партнерства» часів Кучми та Януковича...

Так, Олег Саленко не вимагає повної капітуляції України, але, схоже, прагне капітуляції часткової (відновимо контакти з Росією, наче нічого не сталося, відправимо геть винуватців «конфлікту» у владних колах: зверніть увагу, негативне ставлення до «політики», яка має наслідком «цю дурницю між Україною і Росією» стосується вже не Порошенка, а команди Зеленського). Часткової — бо Донбас Україні треба повернути, а з Кримом уже навряд чи щось зробиш, бо там росіяни наставили військових баз... Що ж, обмін Криму на замирення на Донбасі «вентилюється» серед т.зв. «еліти» України вже не перший рік, на користь тієї чи іншої формули такого обміну висловлювалися певні олігархи, депутати та блогери. Тепер маємо і спортсменів. Тільки ж от проблема: чи задовольнить Росію «часткова капітуляція», чи їй потрібна повна? Бо ж не варто обманювати себе: попри зростання недовіри до Путіна в російському суспільстві, в питаннях щодо належності Криму та статусу України як «молодшої сестри» більшість росіян монолітно єдина.

Видається, коли Олег Саленко заявив, що він «не росіянин і не українець, а радянський», то він не подумав (а футболісти теж мають думати, чи не так?), що столицею СРСР була «зоресяйна Москва», що реально офіційною мовою в Союзі була російська (точніше, радянський соціолект російської мови), що кордони «великої держави» проходили по межах колишньої Російської імперії (мінус Фінляндія, Польща і частина Вірменії, плюс Закарпаття та частина Східної Пруссії — а Галичина та Буковина були у складі імперії в 1914-17 роках), що у державі проводилася політика русифікації, а т.зв. «національні республіки» перебували у становищі напівколоній і колоній, що кримські татари майже до розпаду СРСР не могли повернутися на історичну Батьківщину (а якби вони всі туди повернулися, ситуація на півострові стала б зовсім іншою), що панування «сталінського патріархату» в особі РПЦ де-факто силоміць робило всіх православних «єдиним народом» — і т.д., і т.ін. А це означає, що футболіст цей реально грає за «політичну збірну» Росії, країни та держави, об’єднаних панівною агресивною ідеологією...

Та й усі інші спортсмени, хто дотримається схожих поглядів, називають вони себе радянськими чи ні, фактично грають за «політичну збірну» Росії.