Офіційна Туреччина і кримська проблема

«Інформація про зустріч президента Ердогана із політиками, незаконно обраними на окупованій території України, викликає занепокоєння. Україна вже направила ноту протесту Туреччині через цю зустріч. Посла Туреччини в Україні запрошено у МЗС», – таке повідомлення розмістило МЗС України у Twitter. Можна з полегшенням зітхнути: ну, нарешті. Інформація про напад на пікетувальників турецького посольства у Києві чоловіками, що вибігли з приміщення цієї дипломатичної установи та втекли туди ж, занепокоєння не викликала. Вторгнення турецької армії на сирійську територію та масові вбивства нею цивільного населення (насамперед курдів) занепокоєння МЗС України не викликали. Закупівля Анкарою російських ракет і прокладання «Турецького потоку», яким російський газ транспортуватиметься в обхід України, занепокоєння не викликали. А тут, нарешті, хоч якась реакція є…

А тим часом напад на громадян України з території дипломатичної установи і завдання одній із пікетувальниць травм обличчя турецькими громадянами (навіть якщо вони не є дипломатами чи обслугою посольства) є інцидентом не менш серйозним, ніж тепла зустріч президента Ердогана з «депутатами Думи» з анексованого Криму Русланом Бальбеком і Наталією Поклонською. Юридично територія посольства є екстериторіальним анклавом і належить до тієї держави, яку представляє. Називаючи речі своїми іменами, констатуємо: з території Туреччини вчинено агресивний акт проти українських громадян, який залишився «непоміченим» МЗС; ба більше, МВС і в Києві, і в Одесі (де троє хлопців пікетували турецьке консульство і поліція звинуватила їх у «несанкціонованому мітингу» – немає такого поняття в законах України!) де-факто діяло проти українських громадян у ролі попихача іноземних інтересів.

Я добре знаю, що в Україні вистачає людей, які в ім’я «стратегічних інтересів держави» готові заплющити очі на всі неподобства, що їх чинить режим Ердогана як удома, так і за межами країни. Не є таємницею згортання крок за кроком у Туреччині бодай недосконалої, але демократії й установлення в ній авторитарного режиму, за якого інституційна ротація еліт унеможливлена. Не є таємницею поступова ліквідація започаткованого Ататюрком світського характеру держави та відродження імперських претензій (т.зв. «османізму»), тобто прагнення стати лідером ісламського світу. Нарешті, не є таємницею і шантаж офіційною Анкарою країн Євросоюзу та НАТО – мовляв, мусите поводитися чемно та лояльно, щоб ми не робили, а то випхнемо до Європи нові сотні тисяч т.зв. «біженців» із Сирії (насправді ж – переселенців, бо абсолютна більшість із них не має наміру повертатися на батьківщину). До речі, постає закономірне запитання: а якою була роль режиму Ердогана в організації ледь не нашестя таких переселенців (у першій хвилі якого було чимало молодих здорових чоловіків з ісламістськими інтенціями) до Європи, що немалою мірою спричинило нинішню кризу в ЄС, включно з Brexit?

І ось свіже повідомлення, яке з’явилося на сайті ізраїльської газети Haaretz: у Сирії 785 терористів «Ісламської держави» опинилися на свободі в результаті атаки підтримуваних Туреччиною бойовиків на табір Айн-Ісса на сирійській півночі, де терористи перебували в полоні під охороною арабсько-курдських Сирійських демократичних сил (SDF). Як там зветься турецька операція у Сирії? «Джерело миру»? Чудовий тепер буде «мир»… До речі, у 2008 році російська агресія проти Грузії мала назву «Примушення до миру». Лексика деспотичних режимів має спільне коріння і спільну логіку; у Орвелла в романі «1984» військове міністерство звалося «міністерством миру»…

Але офіційна Україна воліє всього цього не помічати.

Утім, мені на все це можуть сказати (і скажуть!): Туреччина є важливим стратегічним партнером України, бо вона підтримує кримських татар і не визнає (принаймні, досі не визнавала) анексію Москвою Криму. Позиція Анкари щодо Криму для України переважує всі її реальні й уявні гріхи. Без сприяння особисто Ердогана не вдалося б звільнити з російських в’язниць тих знакових діячів кримськотатарського руху, які вийшли на волю в останні роки. Кримськотатарська діаспора в Туреччині, і не лише вона, за дозволу з боку влади, активно допомагає своїм братам і сестрам у Криму. І так далі.

Що ж, це не заперечиш, це посутня правда. Проте не вся. Варто замислитися: а для чого і для кого робить такі жести режим Ердогана? Для України? Так, остання є значущим економічним партнером Туреччини, рвати економічні зв’язки з Києвом Анкара, судячи з усього, не збирається. Ба більше: вона розвиває й військово-технічну співпрацю з Україною. Разом із тим досить різкі заяви офіційної Анкари щодо приналежності Кримського півострова України з якогось дива не викликають жорстких заперечень з боку команди Путіна. Що це означає? Адже в усіх інших випадках офіційні речники Кремля, включно з найголовнішим «кремлівським чекістом», категоричні: мовляв, тема щодо приналежності Криму закрита, він є й буде довіку російським. Хоч-не-хоч, а виникають вельми примхливі гіпотези щодо «гри в чотири руки», яку ведуть Москва й Анкара, чи не так? А головний висновок з усього цього – ясна річ, наразі гіпотетичний, – може бути сформульований так: режим Ердогана прицінюється до Криму, і в разі початку розпаду «Росії після Путіна» (що вважає реальною перспективою ціла низка російських же незалежних аналітиків) може спробувати встановити у тій чи іншій формі «опіку», «протекторат» чи ще щось таке бодай над частиною Кримського півострова, на що певні проросійські кола Криму можуть піти охочіше, ніж на повне й остаточне повернення АРК до складу Української держави. Тим більше, якщо за таке рішення висловляться хоча б деякі організовані групи кримськотатарських активістів, а офіційний Київ і далі виявлятиме крайню пасивність у визнанні на конституційному рівні (що обіцяв ще Порошенко) права кримськотатарського народу на національно-територіальну автономію.

А поки що, як влучно зауважив народний депутат України 8-го скликання Дмитро Білоцерковець, «Ердоган, як вправний політик, пробиває «червоні лінії» у Кабміну та Банкової і поки їх не намацав. А значить, буде далі загравати з Росією на благо турецьких інтересів. Бо ж якщо цих «червоних ліній» уже немає, то навіщо себе в чомусь обмежувати…» До цього можна додати лише те, що у разі, коли раптом виявиться, що з боку Росії також зникли «червоні лінії», Ердоган, як вправний політик недемократичного типу, негайно скористається цим, як то кажуть, на повну…

Які ж висновки можна зробити з окреслених вище фактів і гіпотез? Перший із них – ніяких апокаліптичних істерик! Маємо світ реальної політики, де сьогодні автократи вмотивовано зневажають начебто усталені правила гри на міжнародній арені, оскільки лідери провідних у минулому демократичних держав постійно демонструють нерішучість і непослідовність, дозволяючи шантажувати свої країни і нехтувати гуманістичними цінностями й ідеалами.

Що ж, варто брати приклад з Ізраїлю, який зберігає демократичний лад, а водночас жорстко відповідає на вихватки терористів й автократів. Другий – державним структурам України потрібно дбати про національні інтереси куди більш рішуче, ніж зараз, і чітко окреслювати «червоні лінії» в різних сферах. Тим самим мають займатися і громадянське суспільство та мас-медіа, без зайвої дипломатичності називаючи речі своїми іменами, у разі потреби (а вона наявна сьогодні та неодмінно збережеться завтра) тиснучи на владу з метою змусити її діяти рішуче та правильно. Нарешті, слід якомога швидше реалізувати все те, що і минулий, і нинішній президент урочисто обіцяли лідерам кримськотатарського народу, що виб’є з рук реальних і гіпотетичних «володарів Криму» бодай частину краплених карт, якими вони грають проти України та проти корінних жителів півострова.

P.S. Пікантність ситуації з візитом «депутатки» Поклонської до Туреччини та її рукостисканням із Ердоганом полягає в тому, що ця кримська діячка є палкою шанувальницею останнього російського імператора Ніколая ІІ, який був одним із головних розпалювачів Першої світової війни, в якій ставив на меті, зокрема, анексію Стамбулу-Константинополя та перетворення його на ще одну столицю Російської імперії…