Підсумки місцевих перегонів – більше позитиву чи негативу?

Ті, хто веде мову про певне переформатування політичної ситуації внаслідок місцевих виборів, мають рацію. Мають рацію і ті, хто вважає, що одними з наслідків цих виборів стануть послаблення центральної влади та постала перед нею потреба укладати ситуативні чи постійні союзи з регіональними елітами. Нарешті, не можна заперечити того факту, що децентралізація, яку так довго рекламували і так довго будували, стала – бодай частково – дійсністю. Проте от питання – чи є все це за конкретних українських умов чимось позитивним, ба, хоча б наполовину позитивним? Чи маємо суму явищ, які наразі несуть переважно негативний заряд і можуть раніше чи пізніше вилитися у політичні вибухи?

Погляньмо на результати виборів у двох критичних (за досвідом 2014-го) містах – Харкові й Одесі.

У першому з них міськрада буде сформована з таких політичних сил: 34 депутати від «Блоку Кернеса – Успішний Харків», 19 – від «Опозиційної платформи – За життя», по 9 – від «Слуги народу» і «Європейської солідарності», 7 – від «Партії Шарія», 6 – від «Блоку Світличної «Разом»». Ще веселіша картина буде в облраді. Та аж 46 депутатів представлятиме «Блок Кернеса – Успішний Харків», 29 – «Опозиційну платформу – За життя», по 17 – «Слугу народу» і «Блоку Світличної «Разом»», 11 – «Європейську солідарність». Можна сміливо прогнозувати, що одним в числі перших актів нових структур міської та регіональної стане відновлення радянської топонімії та висунення вимог негайно встановити мир на Донбасі й відновити гарні відносини з Росією. А якщо центральна влада не захоче позитивно реагувати на все це… Що ж, у Донецькій і Луганській облрадах у 2014 році розклад сил був дуже схожим. Наслідки – загальновідомі. Й у Харкові була тоді проголошена «Харківська народна республіка», пам’ятаєте? При цьому не матиме великого значення, що на виборчі дільниці прийшла приблизно третина електорату, а за проросійських опонентів центральної влади проголосувало 20 з гаком відсотків від загального числа виборців, - цього достатньо, щоб усюди в разі потреби посилатися на «волю народу». Не забуваймо, що у 2019 році «Слуга народу» створила у Верховній Раді монобільшість, хоча за неї проголосували тільки 22% українських громадян, тож чинна центральна влада сама створила прецедент, коли начебто існуюча «воля народу» є відвертою фікцією…

Із Одеською міськрадою не менш весело. 20 її депутатів представлятимуть партію «Довіряй ділам» мера Труханова, 18 – «Опозиційну платформу – за Життя», по 10 – «Слугу народу» та «Європейську солідарність», 6 – «Партію Шарія». Знов-таки, спираючись на менш, ніж третину загального числа виборців, нова міськрада й надалі повертатиме Одесу в радянсько-російський культурний і політичний простір. Ну, а разючий успіх ОПЗЖ на виборах до Одеської облради, де вона отримала майже 27% голосів тих, хто прийшов на виборчі дільниці (майже на 10% більше, ніж одержала «Слуга народу»!) говорить сам за себе. У цій раді абсолютну більшість депутатів теж матимуть партії відповідного спрямування. То що, з ними центральна влада муситиме укладати альянси? З ними домовлятися? Про що, про капітуляцію перед на перший погляд легальним і легітимним наступом російської агентури та колаборантів? Бо інакше, мовляв, відновлять «Одеську народну республіку»?

Утім, проблема щодо того, з ким домовлятися, з ким формувати постійні чи тимчасові альянси, на кого спиратися у місцевих радах стосується не тільки Одещини та Харківщини, де владній партії доведеться або бути в опозиції до місцевих еліт, або капітулювати перед ними (і перед агентами впливу Росії). От, скажімо, Сумська обласна рада складатиметься з 16 депутатів від «Слуги народу», 14 – від «Опозиційної платформи – за Життя», 10 – від «Батьківщини», 9 – від «Європейської солідарності», 8 – від «Нашого краю», 7 – від «За майбутнє». З ким «дружитимуть» в облраді «слуги»? З ОПЗЖ чи з іншими політичними силами, нехай і не надто лояльними до влади, проте лояльними до Української держави?

І ще одна проблема, безпосередньо пов’язана з попередніми. Закарпатська обласна рада буде сформована з 12 депутатів від партії «Рідне Закарпаття», 11 – від «Слуги народу», по 8 – від «Батьківщини» і «Партії угорців України», 7 – «Команди Андрія Балоги» , по 6 – від ОПЗЖ, «За майбутнє» і «Європейської солідарності». Легко побачити, що регіональні політичні сили в цій облраді матимуть близько 1/3 депутатського корпусу (а в Харківській – узагалі більшість). Яким процесам сприяє таке посилення ролі регіональних політичних сил – децентралізації чи дезінтеграції країни? Як на мене, за умов «гібридної» війни путінської Росії проти України, за умов активних (й успішних) дій «п’ятої колони» – саме другим.

Не випадково Євген Марчук ще на початку цього року, до пандемії COVID-19, попереджав, що «війна і розбурхана демократія в наших реаліях – погані партнери». Він підкреслював: «Коли ворог сам сповідує тоталітаризм у своєму державному управлінні і методи боротьби проти тебе використовує дуже далекі від демократії і міжнародно-правових норм, а ти маєш свято сповідувати демократичні принципи, ти будеш програвати, якщо не зараз, то в недалекій перспективі». Але ж чи дослухається чинна влада до слів мудрих співвітчизників? Здається, це суто риторичне запитання…

Тим більше негативними є наслідки «розбурханої демократії» за умов пандемії, коли значна частина притомних людей ігнорує голосування з неминучим скупченням виборців і високою ймовірністю зараженням внаслідок цього коронавірусом… За цих обставин істотно посилюються позиції проросійських популістів, які щосили на всіх своїх телеканалах рекламують начебто чудодійну вакцину «Спутник-V», яку, мовляв, не хоче допускати в Україну «злочинна влада». І котиться колесо… Тоді як демократія – це не вибори самі по собі, а дієвий захист за допомогою виборів національних інтересів, а передусім – ефективна протидія агресивному тоталітаризму та його «п’ятій колоні». Бо ж інакше вибори та децентралізація вестимуть до посилення деградації країни, що ми зараз і спостерігаємо.