Історія Росія по-новому. Кремль продовжує спотворювати факти

У той час, як увага всього прогресивного людства була прикована до російських шкіл та легендарного вже «єдиного підручника» з історії, не менш важливі перетворення відбулися і в російських вишах. З 1 вересня 2023 року там цілком по-новому почали викладати студентам історію Росії. Ну або абсолютно по-старому – різниця із підходами ХІХ століття майже непомітна.

Процеси архаїзації, ідеологізації та уніфікації історичної освіти в Росії, які особливо посилилися у 2022 році, торкнулися не лише шкіл. Цілком природно, що під удар державної пропаганди потрапили і виші. Наступ здійснювався у двох напрямках: на одному – запровадження курсу «Основы российской государственности» (такий собі «науковий комунізм» 2.0), на іншому – кардинальні зміни в старому курсі «Истории России».

Нова концепція складається зі «Вступу» та «Загальних питань курсу». «Вступ» не лише окреслює методичні, географічні та хронологічні рамки, але й, по суті, вибудовує стрижень гранднаративу російської історії. І абсолютно невипадково цей гранднаратив збігається із головними тезами «Основ російської державності», і вони разом наслідують парадигму «Истории государства российского» Ніколая Карамзіна.

Так, абсолютно відверто зазначається, що «саме історична свідомість є найістотнішою складовою громадянської ідентичності населення Російської Федерації. Спільність у розумінні історичного минулого необхідна задля забезпечення єдності багатонаціонального народу Росії». Тобто, як і слід було очікувати, ані сумнівне теперішнє, ані, тим більше, туманне майбутнє єдності населення Росії не забезпечують. Лише історія, лише діди.

Тут же формулюється і надмета курсу в дусі «готтентотської моралі»: «Громадянин нашої країни повинен… формулювати та аргументовано відстоювати патріотичну позицію з проблем вітчизняної історії».

І навпаки, різноманіття у поглядах на історію засуджується – в якості проблеми відзначається той факт, що «зберігається і навіть поглиблюється різнобій у підходах до відбору змісту, у трактуваннях та концепціях стосовно як історії Росії в цілому, так і багатьох актуальних проблем минулого».

З одного боку, концепція декларує правильні принципи викладання історії: науковість, зв’язок російської історії зі світовою, компаративістський підхід, поєднання національного та регіонального компоненту. Але з іншого – відтворює не просто державницький, але прямо великодержавний підхід. Ось кілька найбільш промовистих цитат:

«Курс історії покликаний сприяти розумінню студентством особливостей російського історичного розвитку на загальносвітовому тлі, оцінити внесок Росії у розвиток світової цивілізації, її роль у вирішенні великих міжнародних конфліктів, вплив у світовій політиці загалом» (і ані слова про розпалення Росією великих міжнародних конфліктів).

«На увагу заслуговують при цьому події у провідних країнах світу, в Європі, Азії, Америці та Африці, а також процеси у суміжних з Росією країнах, особливо тих, які входили раніше до її складу» (читається так, що не Україна і Росія входили до складу СРСР, а Україна входила до складу Росії).

«Необхідно приділити особливу увагу історичному досвіду будівництва російської державності на всіх його етапах» (держава – головний суб’єкт історії, а економіка, суспільство і культура – вторинні).

«Географічні рамки курсу визначаються територією сучасної Російської Федерації, виходячи з простору, що перебував у складі Російської держави на той час, який вивчається. Для епохи давньої Русі це буде територія руських князівств, надалі територія Російської держави, Російської імперії, Радянського Союзу», і далі: «При цьому слід мати на увазі історичну наступність російської державності, що бере початок від формування давньоруської держави на території Східної Європи» (таким чином за аксіому приймається «тисячолітня російська історія», а Русь і СРСР беззастережно ототожнюються із Росією).

«Упродовж всієї російської історії сильна центральна влада мала найважливіше значення для збереження національної державності» (от і «самодержавство» – безсоромна апологія авторитаризму і пропаганда ще одного строку Путіна).

«Розкриваючи проблеми та протиріччя вітчизняної історії, викладачам вишів необхідно уникати негативного ухилу та «очорнительства», залишаючись на позиціях об'єктивності та історизму, відзначати переважно творчий характер діяльності Російської держави і народів, які її населяють» (незрозуміло, по-перше, що важливіше – зберігати об’єктивність чи уникати негативу, а по-друге, як знайти місце державним злочинам?).

«Спрямованість курсу формування російського патріотизму забезпечується пріоритетною увагою до героїчних сторінок боротьби Росії за свободу та незалежність проти іноземних загарбників, за забезпечення загальнонаціональних інтересів та безпеки» (почути про російську агресію годі й сподіватися).

Не обійшлося, нарешті, і без традиційного протиріччя. Так, «необхідно зробити акцент на багатонаціональному та поліконфесійному характері російської держави та соціуму на всьому історичному просторі» і зусиллях російських держав «з досягнення міжнаціонального миру та злагоди, взаємного впливу та взаємопроникнення культур» (особливо пікантно це читати після нещодавніх антисемітських заворушень).

Але водночас «особлива увага в стандарті приділяється питанню ролі російського народу, російської мови та російської культури як у творенні російської державності, і у розвитку культури та освіти на всій території країни, забезпечення єдиного культурного простору, міжнаціонального спілкування та формування загальноросійської ідентичності» (а от і «народність», як її розуміють сьогодні в РФ – всі народи у складі багатонаціонального народу Росії рівні, але російський народ рівніший).

Нарешті, «наприкінці X ст. на Русі було прийнято християнство в його східному, православному варіанті, що зумовило шлях культурного розвитку країни» (ось і третій член «уварівської тріади»).

***

В кінцевому підсумку мова не йде про переосмислення російської історії у вишах (попри багато справді вдалих моментів в описах ХІХ-XVII століть, державоцентрична парадигма залишилася недоторканою). Реальна мета запровадження нової єдиної концепції у вишах – легітимізація путінського авторитаризму та виправдання агресії проти України. На жаль, у поєднанні зі багатьма іншими заходами в школах і вишах, цей наступ пропаганди на свідомість молодих росіян обіцяє бути ефективним.