Коли Путін припустився своєї найголовнішої помилки в житті

21 лютого 2022 року – не лише той день, коли повномасштабна війна Росії проти України стала невідворотною. Це ще той день, коли найяскравіше проявилися дві питомі риси пізнього путінського режиму: беззастережне панування лідера навіть над найближчим (і найвищим за рангом) оточенням та, одночасно, повне занурення лідера у світ своїх ілюзій, куди навіть соратникам немає ходу. Самовбивче рішення напасти на Україну стало наслідком поєднання у часі обох цих рис.

Імператор Нерон у 65 році наказав Сенеці покінчити життя самогубством, за рік наклав на себе руки Петроній – обидва були друзями і наставниками принцепса. Не минуло й двох років, як безумство імператора призвело до повстання римських легіонів у Галлії та загибелі самого Нерона.

Започаткувавши у 1565 році опричнину, Іван Грозний за кілька років стратив і вбив особисто кілька сотень старих сподвижників – князів і бояр, які намагалися вивести Росію на європейський шлях обмеженої монархії. Не пощадив навіть митрополита Філіпа ІІ. У результаті – спалення Москви кримським ханом у 1571 році, програна Лівонська війна, розорена і загрузла в авторитаризмі країна, яка ледь не зникла з мапи світу на початку 17 століття.

Сталін досяг абсолютної самотності у 1938 році, коли розстріляв свого останнього друга, який не боявся перечити йому, – Ніколая Бухаріна. Залишилися безмовні лакеї на кшталт Калініна чи дрібніші тирани, як Берія. Слідом за тим СССР пішов на угоду з дияволом і мало не загинув у 1941 році. Будемо відвертими із собою – Союз вистояв лише тому, що Захід вважав Гітлера небезпечнішим (і це правда), а тому допоміг виграти диктатору з довгими, а не короткими вусами.

За три дні до повномасштабного вторгнення ми бачимо Путіна на порозі самотності тиранів. Людина, яка вірить у свій витончений розум і досі не користується інтернетом, настільки піднеслася над своїм оточенням, що просто перестала брати до уваги чужі думки. При «тілі» залишилися бліді тіні, на вивільнені посади призначені вчорашні охоронці. Незалежних центральних ЗМІ немає, парламент – не місце для дискусій. Готове й нове «опричне військо» – Росгвардія.

Ніщо не ілюструє це становище краще, ніж діалог між Путіним та головою його зовнішньої розвідки Сєрґєєм Наришкіним.

Наришкін: Я погодився б з пропозицією Ніколая Платоновіча [Патрушева] про те, що нашим, так би мовити, західним партнерам можна дати останній шанс. З тим, щоб запропонувати їм у найкоротший термін змусити Київ піти на мир і виконати Мінські угоди. В противному випадку ми маємо ухвалити те рішення, про яке сьогодні йдеться.

Путін: Що означає «в противному випадку»? Ви пропонуєте розпочати переговорний процес?

Наришкін: Ні, я...

Путін: Чи визнавати суверенітет цих республік?

Наришкін: Я підтримаю...

Путін: Говоріть прямо.

Наришкін: Я підтримаю пропозицію про визнання...

Путін: Підтримаю чи підтримую? Говоріть прямо, Сєрґєй Євґеньєвіч.

Наришкін: Підтримую пропозицію...

Путін: Так і скажіть. Так чи ні.

Наришкін: Так і кажу, так. Підтримую пропозицію про входження Донецької та Луганської народних республік до складу Російської Федерації.

Путін: Ми про це не говоримо, ми цього не обговорюємо. Ми говоримо про визнання їхньої незалежності. Чи ні?

Наришкін: Так. Я підтримую пропозицію про визнання незалежності.

Путін: Добре. Сідайте, дякую.

Наришкін – очі та вуха Путіна за кордоном. Принаймні, так мало б бути. Але чи зможе ухвалити правильне рішення голова, заплющивши очі та затуливши вуха? Чи далеко піде тіло, чия голова добровільно осліпла та оглухла? Чи не впаде у найближчу яму?

24 лютого 2022 року стало зрозуміло, що Путін припустився своєї найголовнішої помилки в житті. Найголовнішої і, вельми ймовірно, останньої.

Путін не лише публічно принизив Наришкіна, продемонструвавши свою одноосібну владу над Росією. Він ще й демонстративно відмовився почути його думку – що ж саме слід робити, якщо Київ не виконуватиме Мінських угод?

Рішення про напад на Україну остаточно сформувалося в голові Путіна, і достукатися до нього вже нікому не було під силу. Тож Наришкін мав не міркувати, а погодитися із заздалегідь оголошеною волею вождя. Навіть якщо вона призведе до катастрофи.

А те, що голова розвідки мимоволі прохопився про плани російської анексії Донбасу, лише підкреслює мою тезу. Всі в Кремлі знали про війну, і ніхто не зміг відрадити Путіна від неї. Ба більше, саме через деградацію у ФСБ та державних аналітичних центрах вище російське керівництво було упевнене у падіння Києва за три дні. І саме переоцінка Путіними Росії та недооцінка України і світу в перспективі призведе до краху його режиму.

Але чи почує Путін тих, хто суперечить йому? Або ж слухатиме лише тих, хто говорить суголосно його власним думкам – про мобілізацію, про удари по електростанціям, про ядерну бомбу? Чи розіб'ється Росія об зовнішній світ, як корабель, що втратив управління? Чи будуть передувати краху масштабні репресії?

Коротше кажучи, чи залишиться Путін у світі ілюзій, відірваний від реальності, а з ним – і вся Росія?

На відповіді чекати залишилося недовго.