Чи стане вбивство активістки Гандзюк вироком для української влади?

У середу, 7 листопада, в Херсоні поховали Катерину Гандзюк. Три місяці тому на неї напала, як з'ясувалось під час розслідування Нацполіціі, група колишніх АТОшників. Нападники виплеснули на Катю літр концентрованої сірчаної кислоти. Після цього вона перенесла десятки операцій, але продовжувала боротися за життя і справедливість. Проте 4 листопада серце Гандзюк зупинилося.

Смерть 33-річної громадської активістки викликала справжній шок у її друзів, журналістів, політиків. Справа Гандзюк може перетворитися на вирок нинішній українській владі, і, перш за все, для її силових структур. Невміння і небажання останніх адекватно відповідати на виклики суспільства може мати фатальні наслідки для можновладців в Україні.

Українські громадські активісти під ударом

Напад на Катерину Гандзюк - один із найзухваліших за останні кілька років в Україні. У Херсоні вона була відома своєю боротьбою з несправедливістю і корупцією. Її активність, звичайно ж, заважала тим, хто навіть після Революції гідності намагався в регіоні «все повирішувати». Катя була їм незручна. Тому ці самі «рішали», імена яких слідство намагається встановити, вирішили її нейтралізувати, найнявши для замаху п'ятьох колишніх бійців АТО.

Смерть Гандзюк змусила Україну згадати ще й про 40 громадських активістів, які зазнали нападів у різних куточках країни. Їх били, в них стріляли і різали ножами. У більшості випадків ці факти не розслідувані або ж вимагають додаткового розгляду. Поліція, СБУ та прокуратура виявилися неспроможними швидко і чітко з'ясувати, хто скоїв ці злочини. І, як би це дико зараз не звучало, але, якби не смерть Гандзюк, про них, напевно, і не згадали б президент, парламент і силові органи.

Незважаючи на демонстроване роздратування силовиків, їм все ж довелося 6 листопада звітувати у справі Катерини Гандзюк перед Верховною Радою. Частина депутатів закликала главу МВС Арсена Авакова і генпрокурора Юрія Луценка піти у відставку. Міністр внутрішніх справ навіть і не спробував цього зробити. Напевно, вважаючи, що про справу Гандзюк забудуть дуже швидко, як і про інші резонансні справи. Очільник же генеральної прокуратури вирішив пограти політичними «м'язами» і публічно оголосив, що йде зі своєї посади. Щоправда, це бажання так і залишилося нереалізованим.

Імітація відставки Луценка

Заява про відставку Юрія Луценка насправді виявилась дешевою театральною постановкою. Верховна Рада зімітувала голосування з питання про відставку генпрокурора. Повної процедури розгляду цього питання в парламенті не було. А рейтингове голосування (підрахунок тих, хто міг би проголосувати за відставку) дало жалюгідних 38 голосів. Це Луценко сприйняв як вотум довіри до себе з боку депутатського корпусу і задоволений залишив зал Ради.

Очевидно, генпрокурор як досвідчений політичний гравець розумів: Верховна Рада, в якій третина - депутати пропрезидентської фракції БПП, не проголосує за його відставку. Луценко - важливий елемент у нинішній конфігурації влади. Він - вірний друг і соратник Петра Порошенка. Від того, чи залишиться Луценко на чолі Генпрокуратури, значною мірою залежить не тільки другий президентський термін Порошенка, а й майбутнє парламентської більшості. І відповідно - уряду.

Юрій Луценко любить хороший політичний піар. Він звик грати на грані фолу. Під час президентства Леоніда Кучми нинішній генпрокурор разом з тодішнім лідером соціалістів Олександром Морозом оприлюднив «плівки Мельниченка». За президента Віктора Ющенка він дозволяв собі несхвальні висловлювання на адресу Віктора Януковича, публічно називаючи того не інакше як «зек».

Тепер Юрій Віталійович, якого звинувачують у бездіяльності під час розслідування нападу на Катерину Гандзюк, публічно погрожував піти у відставку. Але, як виявилось, Луценко вже не той. Якщо за часів Кучми чи Януковича він готовий був сісти у тюрму, то зараз йому не вистачило духу піти у відставку. Генпрокурор виявився людиною свого слова: слово дав, а потім забрав його.

Регіональні «феодали» проти всіх

Генеральний прокурор, глава Нацполіції та керівник СБУ запевняють, що розслідування всіх резонансних справ перебуває під їхнім повним контролем. Тимчасова слідча комісія, яку створила Рада, впевнені правоохоронці, нічим не допоможе. А претензії депутатів силовики вважають спробою використовувати трагічну смерть Гандзюк у своїх політичних цілях. Але, хто б що не обіцяв, питання, хто і коли відповість за численні напади на активістів, залишається відкритим.

Однією з причин ситуації, що склалася на сьогоднішній день, у тому, що система управління на місцях, яка існувала за президента Януковича, де-факто збереглася й за президента Порошенка. Регіони в Україні - це своєрідні феодальні князівства, які живуть за своїми неписаними правилами.

Там існує своя офіційна й неофіційна ієрархія,  і ті, хто до неї входить, ділять між собою місцевий бюджет, контролюють бізнес і медіа. Саме на цих майданчиках громадські активісти й намагаються протидіяти всьому тому, з чим повинні боротися силовики. І як наслідок - активісти першими потрапляють під руку неофеодалів.

За те, що відбувається на місцях, сьогодні відповідають не тільки регіональні «царі», але й президент разом з силовими структурами. У них достатньо коштів і можливостей для того, щоб привести регіональних лідерів до тями. Генпрокуратура, МВС і СБУ повинні дати чіткі відповіді на запитання, хто і чому стоїть за нападами на активістів.

Відсутність цих відповідей дискредитує всю без винятку українську владу. І президента Порошенка також. Нинішня влада, яка встановилася після Євромайдану, починає повторювати помилки попередників. Чи розуміють це в високих кабінетах на Печерських пагорбах у Києві? Сумніваюся.