Мова про вибори. Чи мова під вибори?

Виборчий марафон 2019 року — президентський і парламентський — можна вважати унікальним. 

Ще ніколи не спостерігалося такого феномену, коли основні кандидати на посаду голови держави за декілька місяців до виборів не мають більш-менш переконливої підтримки. Рейтинг в опитуваннях щодо кандидатів у президенти, а також більшості парламентських політсил, який не досягає у максимумі навіть 20 відсотків, — це індикатор системної політико-правової кризи, що накрила Україну, показник глибокої соціальної депресії через тотальну недовіру суспільства до влади.

Тож сьогодні розгорнуто активний владний пошук мобілізації «свого» електорату та дезорганізації конкурентного. І за таких умов ставка робиться на політичні штампи, за допомогою яких у новітній історії України уже не раз вдавалося досягати «потрібного» результату.

Цього разу до електоральних важелів, здається, як і у 2004 році, додається не тільки адмінресурс, а й знову гра на больових точках суспільства.

Тренд на загострення

Тож мова — про вибори! Точніше про те, що мовна політика вкотре у цинічному виборчому тренді. 

Мова, що є інструментом національної ідентичності, явищем консолідації й інтеграції, котре за визначенням має сприяти об'єднанню людей, використовується, навпаки, для розділення і провокування конфлікту. Про небезпеку таких виборчих «забав»Україні свого часу зауважувала навіть Венеційська комісія. 

Підкреслювалося, що «використання й захист мов було і залишається складним і вельми чутливим питанням в Україні, яке не раз ставало однією з основних тем виборчих кампаній і продовжує бути предметом обговорення — а іноді призводить і до зростання напруженості в українському суспільстві».

Власне, тренд на загострення суспільних протиріч на всіх фронтах є очевидною стратегією підготовки до складних виборчих перегонів. І мовне питання (яке, за соціологічними дослідженнями, ніколи не входило до числа домінуючих, перебуваючи для людей десь у другій десятці проблем) під гаслом необхідності «захисту мови» нині штучно виводиться на топові електоральні позиції. Суспільство нині не має запиту на цей нав'язливо-агресивний «захист». Так, треба стимулювати розвиток української мови, зміцнювати її конституційний статус, реально стимулювати внутрішню потребу людей спілкуватися державною мовою, просто любити і знати її.

Саме таким є запит суспільства — на виважені правові та культурно-соціальні інструменти державної мовної політики. Згідно з опитуванням, проведеним Київським міжнародним інститутом соціології у травні 2017 року, понад 60 відсотків українців підтримують позиції, що державна мовна політика має «сприяти поширенню української мови в усіх сферах життя». Частина прихильників української мови за неповних 4 роки зросла на 11 відсотків. Суспільство переконливо демонструє сталу підтримку державної української мови.

Історія мовного «регулювання» сьогодні стала ще й заручницею внутрішньовидової боротьби, адже «закляті» друзі — БПП і НФ — змагаються за місце та домінуючі позиції в лавах «захисників мови» як перспективного виборчого тренду. 

Чотири роки владної сплячки

Після скасування сумнозвісного «закону Ківалова—Колесніченка» 23 лютого 2014 року упродовж чотирьох років парламентом і президентом не було зроблено жодних реальних кроків, аби справді заповнити правову прогалину, що виникла у питанні мовної політики в державі. Конституційний Суд України, отримавши конституційне подання ще у липні 2014 року, впав у летаргічний сон і прокинувся аж у лютому 2018-го, нарешті визнавши Закон «Про засади державної мовної політики» № 5029-VI неконституційним і таким, що втратив чинність. Чотири роки знадобилось, аби вирішити долю закону, який свого часу був прийнятий у неконституційний спосіб і спровокував хвилю конфліктів.

У Верховній Раді протягом 2016-17-го років було зареєстровано чотири «мовних» законопроекти — «Про мови в Україні» (№5556), «Про державну мову» (№5670), «Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні» (№5569), «Про функціонування української мови як державної» (№5670-д). Починаючи від грудня 2016 року, Рада мала можливість розгляду цього питання у спокійному, «не передвиборчому» режимі. Тим більше, що частина «фахівців-мовників» фігурувала як автори водночас двох-трьох мовних законопроектів. Тож вони мали всі підстави знайти порозуміння.

Але упродовж двох років депутати не поспішали. Навіть після того, як профільний комітет з питань культури і духовності ще у червні 2017 року дійшов висновку, що «всі подані законопроекти можуть бути підтримані за наслідками першого читання за основу» та рекомендував народним депутатам «одночасно розглянути ці законопроекти…» 

Проект-«фаворит» і фантомні поради Венеційської комісії

«Прозріння» дивним чином збіглося з фактичним початком виборчої кампанії. Такий революційний прорив депутатської свідомості свідчить лише про одне — «мову» як складову президентського передвиборчого слогану поклали на вівтар політичної доцільності. Інші політичні сили, передовсім президентські «партнери» «Народний Фронт», також з не меншою готовністю розігрують мовну карту, визнаючи цей електоральний «гачок» дієвим і перспективним не лише для кандидата з Банкової.

Попри демонстративне кількарічне зволікання, Верховна Рада минулого четверга буквально (після кількох годин вкрай нервового обговорення, полум'яних промов про «захист мови», взаємних звинувачень та пошуку «агентів Москви») визначилась із законопроектом, який буде взято за основу при підготовці до другого читання. У сесійній залі раптом стався сюрприз — зненацька виявилося, що профільний комітет має «фаворитний» варіант у вигляді доопрацьованого законопроекту «Про функціонування української мови як державної» №5670-д. Це той проект, що свого часу занепокоїв суспільство невиправданою агресивністю, зокрема новелою щодо запровадження «мовних інспекторів». Але голова комітету Микола Княжицький з трибуни запевнив, що скандальну норму вилучено. 

При цьому остаточного тексту «нового» варіанта проекту закону 5670-д, як заведено у цьому парламенті, ніхто не бачив. Що аж ніяк не засмутило спікера Андрія Парубія, який у випадках крайньої зацікавленості, з порушенням усіх регламентних парламентських процедур, ставить один і той же самий проект на голосування десятки разів підряд. І цього разу спікерське «Підтримуємо, друзі!», перемішалося з розповідями про те, що 5670-д вже не такий страшний і цьому треба вірити з голосу, бо сказано це під стенограму… Серед іншого ним було сказано, що у «фаворитному» законопроекті враховані рекомендації Венеційської комісії, яка насправді цього документа поки що в очі не бачила.

Після десятка нерегламентних голосувань Рада не погодилася прийняти за основу пакетно два законопроекти, аби сконструювати щось на кшталт компромісу. Пропозиція водночас проголосувати насправді більш зважений проект Закону про мови в Україні за №5556 провалилась.

Прагматизм чи електоральні дивіденди?

Насправді результат цього політичного шоу важливий з погляду розуміння вектора, який нині обрано. 

Прагматичний державницький підхід вимагає від влади, чинних президента й парламенту, одночасного розв'язання щонайменше трьох завдань. По-перше, прагматичного й комплексного підходу до утвердження і стимулювання розвитку української мови як державної, що є її, влади, обов'язком. По-друге, вирішення питання застосування мов корінних народів, національних меншин без перешкоджань функціонуванню в усіх сферах на всій території української мови. По-третє, запровадження реальних законодавчих заходів задля задоволення мовних потреб закордонних українців. 

Цих завдань уперто не хочуть бачити «просувачі» мовної політики держави. Їх, схоже, цікавлять виключно політичні електоральні дивіденди. 

Щодо державної мови та балансів

Є сенс нагадати про цінності та поняття, на яких мав би базуватися мовний закон в Україні як багатонаціональній державі. Бо з багатьма засадничими демократичними принципами, проект 5670-д корелюється вельми слабенько або не корелюється взагалі.

Всеосяжний, послідовний, виважений підхід до мовної політики, має бути заснований на загальному національному консенсусі і твердо спиратися на національну конституційну основу, а також на міжнародні договори у сфері захисту прав людини, що ратифіковані Україною. До слова, цей підхід був запропонований ще командою президента Віктора Ющенка в Концепції державної мовної політики, затвердженої Указом 161/2010 від 15.02.2010 року, який чинний і сьогодні. Отже — обов'язковий до виконання.

Відповідно до положень 11 статті Конституції, «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин». Концептуально Оснований Закон ув'язує українську націю як будівничу для своєї держави з усіма представниками корінних народів і національних меншин, що проживають на нашій території і є громадянами України. 

Доволі складно оперувати реальними показниками у мовній сфері, бо останній перепис населення проводився у 2001 році, одначе цілком очевидно, що багатонаціональність нашої держави є одним з актуальних викликів для мовної сфери. Його треба осмислювати разом з історичними викликами, передовсім з тим, що стосується державної української мови. Адже століттями знищувалася наша мовно-культурна ідентичність, власна мова, із застосуванням різноманітних примусів вичавлювалася з усіх сфер буття українців. 

Ключовою в системі конституційного регулювання мовного питання, безперечно, є 10 стаття Конституції: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом». 

У рішенні від 14 грудня 1999 року №10-рп/99 у справі №1-6/99 (про застосування української мови) Конституційний суд роз'яснив: положення частини першої статті 10 Конституції України треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом. 

12 стаття Конституції зобов'язує державу дбати про задоволення мовних потреб українців, що проживають за кордоном. Влада і раніше, і нині не дуже зважає на це, попри те, що наших співвітчизників там — мільйони.

24 стаття Основного Закону передбачає, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи, і не може бути привілеїв чи обмежень за різними ознаками, у тому числі і мовними. 

53 стаття Конституції встановлює, що «громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства».

4 пункт першої частини 92 статті КУ встановлює, що виключно законами визначається «порядок застосування мов». Мов, а не мови. Окремо звертаю увагу на те, що ці конституційні положення прямо кореспондуються з положеннями п'ятої частини 10 статті Основного Закону України, де знову ж таки гарантується Конституцією та визначається законом «застосування мов в Україні». 

На моє глибоке переконання, конституцієдавець, формуючи конституційну основу мовної державної політики, виходить з розумного і справедливого балансу. З одного боку, передбачається збереження, зміцнення і розвиток статусу української мови як державної мови, як інструменту об'єднання та інтеграції українського суспільства, як складової національної безпеки України (зверну увагу на те, що у Законі України «Про національну безпеку України», ухваленому у червні 2018 року про це не йдеться взагалі). З іншого боку, надаються чіткі й сталі гарантії захисту мовних прав представників корінних народів та національних меншин.

З цим, сподіваюсь, погодиться більшість конституціоналістів України. Схожої позиції послідовно дотримується Венеційська комісія, яка на попередніх етапах не раз експертувала різні мовні законопроекти.

Непривабливі нутрощі «фаворита»

Законопроект № 5670-д хибує очевидною загальною декларативністю, відверто пропагандистською природою багатьох його норм. Натомість бракує положень щодо реального правового забезпечення і регулювання питань, що стосуються статусу, сфер застосування, механізмів гарантування державою функціонування та стимулювання розвитку державної мови в усіх сферах та на всій території України. Про конкретні заходи та їх правові механізми популяризації української мови в сучасному контенті у цьому проекті взагалі не йдеться. Наприклад, жодного слова про обов'язковість запровадження стандарту бюджетного фінансування державних програм розвитку української мови, розвитку мережі та поліпшення навчально-методичного забезпечення закладів освіти, науки, виховання українською мовою, жодного законодавчого механізму гарантування кадрового укомплектування таких та інших закладів тощо. 

Правова невизначеність більшості положень проекту призведе як мінімум до неналежного виконання положень майбутнього закону, як максимум — до ймовірного його ігнорування, правового скептицизму і нігілізму. 

Парадоксально, але добра половина статей законопроекту регулює питання, які напряму не стосуються безпосередньо цього предмета регулювання. Йдеться про створення і функціонування невиправданої репресивної системи органів контролю за застосуванням державної мови. Вражає рівень аж надто ретельного, детального прописування переліку цих органів, статусу їх керівників, повноважень, апаратів. Зазвичай така юридична техніка властива підзаконним нормативним актам — положенням, регламентам тощо. Створюється враження, що авторам цієї законодавчої ініціативи ці репресивно-адміністративні норми надають особливу приємність. 

Автори так захопились «захистом» української мови як елемента, наприклад, конституційного ладу, що встановили єдиного його захисника — уповноваженого із захисту державної мови. Конституційне право плаче гіркою сльозою, бо гарантами вітчизняного конституційного ладу прийнято вважати систему суб'єктів: від народу — до президента. А ще виявляється: у законі можна передбачити, що рішення суддів іменем України на 27 році незалежності держави хтось може складати не державною мовою. 

Кортить запитати авторів цього екзотичного проекту, навіщо в державі існує ціла система адміністративної юстиції, органи судоустрою, сформовані за європейськими стандартами, якщо усього-на-всього урядовий уповноважений, без належної процедури має право розглядати скарги на дії суддів щодо тексту рішень? А про конституційний принцип розподілу влад автори чули? Таких вад у цьому проекті безліч.

Автори законопроекту стверджують, що «освітня» стаття законопроекту 5670-д буде в редакції ст.7 чинного Закону про освіту. Начебто забули, що саме ця стаття спричинила зовнішньополітичний конфлікт, через який фактично країна отримала другий фронт — західний. Як і те, що Венеційська комісія надала рекомендації щодо приведення статті 7 Закону про освіту у відповідність з нормами міжнародного права та підписаними Україною міжнародними договорами. Але «мовна» норма так і не була виправлена. Це не заважає авторам проекту вважати її модельною і посилатись на її зміст у майбутньому законі! 

Вкотре нагадаю, Україна не може ігнорувати підписані і ратифіковані нашою державою Рамкову конвенцію про захист національних меншин та Європейську Хартію регіональних мов. Попри те, що підписанню Хартії не передувало її ретельне вивчення, а текст цього договору залишається (як зазначив свого часу професор В.Василенко) у «спотвореному вигляді через неправильний переклад українською з російськомовного варіанта, а не з офіційної копії». Але держава взяла на себе зобов'язання виконувати чинні вимоги Хартії, зокрема в освіті, судовій владі, у сфері врядування і надання публічних послуг, у медійній та культурній сферах тощо. Нині про це в парламенті не згадують. Є зневажлива позиція, що все вже врегульовано. Про модернізацію відповідних правових відносин на тлі зовнішньополітичних конфліктів не йдеться. 

Дух і буква Хартії мають бути приведені в Україні до їх первісних значень. Держава має зважити прийнятні варіанти зобов'язань за нею, визначитись — які мовні меншини обов'язково потребують спеціальної підтримки, а яким особливі охоронні заходи не потрібні, достатньо гарантувати їх вільний розвиток, не принижуючи і не забороняючи. 

Замість післямови

Ухвалений 4 жовтня у першому читанні законопроект 5670-д, на мій погляд, найбільш конфліктний і неврівноважений з усіх пропонованих на розгляд варіантів мовних законів. Підготовка до його розгляду, як і сам розгляд мають вигляд продуманої схеми продавлювання саме такого — конфліктного — рішення. Потужна піар-кампанія у ЗМІ та соцмережах акцентувала: все, окрім проекту 5670-д, — це «план Москви». Купа дорогих презентаційних листівок з вихвалянням законопроекту на кожному депутатському робочому місці замінила текст документа, остаточне ухвалення якого може спровокувати гостре невдоволення і збурення в суспільстві.